Історія ГУЛАГу

Проте для більшості в’язнів найгіршим у штрафному режимі були не фізичний тягар — ізольоване приміщення, брак їжі, — а свавільні муки, яких вони зазнавали від місцевого табірного начальства. Загальні нари могли, наприклад, замінити просто лавкою. Чи хліб міг бути з непросіяного борошна. Чи «гаряча рідка їжа» могла майже не відрізнятися від води. Януша Бардаха кинули до карцеру, в якому стояла вода, а стіни були вологі й запліснявілі:

«Нижній одяг промок, мене трясло від холоду. Шия і плечі закостеніли й боліли. Вологе дерево лавки було гниле, особливо по краях… Лавка була до того вузька, що не давала змоги лягти на спину, а коли я повертався на бік, звисали ноги; я увесь час їх піджимав. Тяжко було вирішити, на якому боці лежати — або я впирався обличчям у липку стіну, або на спину капала вода»[882].

Вогкість і холод були явищами звичайними. Хоча згідно з правилами температура в ізоляторах не мала бути нижчою за 50 градусів, вони часто не опалювалися. Густав Герлінг згадує, що у штрафному ізоляторі, де він сидів, «віконця у тісних камерах не були ні засклені, ні навіть забиті дошками, і температура повітря була не набагато вищою, ніж зовні». Він описує й інші способи завдання в’язням додаткових страждань:

«Моя камера була така вузька, що одним великим кроком я переходив від стіни до стіни… На верхніх нарах неможливо було сидіти, не притуляючись зігнутою спиною до дерев’яної стелі камери, на нижні ж потрібно було залазити рухом нирця, головою вперед, а вилазити, відштовхуючись, як плавець на мілкому місці, руками від дощок. Відстань між краєм нар і дверима, біля яких стояла параша, становила не більше звичайного півкроку»[883].

Начальники таборів також вирішували, чи дозволяти в’язням носити в ізоляторі одяг — багатьох тримали в самій нижній білизні — і чи посилати їх на роботу. Якщо в’язень не працював, його тримали весь день на холоді без прогулянок. Якщо він працював, то був дуже голодний. Надію Улановську місяць тримали на штрафному пайку, при цьому примушуючи працювати. «Я постійно хотіла їсти, — пише вона, — я могла говорити тільки про їжу»[884]. Через часте свавілля у застосуванні штрафного режиму в’язні боялися потрапляти до карцеру. «В’язні плакали, як діти, обіцяючи добре поводитися, щоб тільки вийти звідси», — пише Герлінг[885].