Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Також торували собі дорогу до штрафних ізоляторів і представники інших категорій «відмовників». Справді, саме існування цих ізоляторів давало в’язням певний вибір. Вони могли або працювати — або кілька днів сидіти у карцері на скороченому пайку, потерпаючи від холоду і жахливих умов, але не виснажуючи себе на роботі в лісі. Лев Разгон розповідає історію графа Тишкевича, польського аристократа, який, опинившись у сибірському лісовому таборі, дійшов висновку, що просто не виживе на цьому пайку, і відмовився працювати. Він гадав, що таким чином йому вдасться зберегти сили — навіть отримуючи лише штрафний пайок:
«кожного ранку перед розводом, коли колона зеків вишиковувалася у дворі зони, два наглядачі приводили з карцеру графа Тишкевича. Оброслого сивою щетиною, стриженого, у дранті старого пальта і в опорках, його підводили до начальника лагпункту, який починав свою виховну виставу: "Ну, ти, граф, так твою й перетак, ти працювати підеш? А, то ти не можеш! Ти…" І тут начальник, на загальну радість табірного населення, для якого це було щоденною виставою, пояснював графу, що він думає про нього, про його близьких і далеких родичів та що він з цим графом зробить найближчим часом. Граф спокійно і велично слухав, поки не лунала команда: "До карцеру його…" І наглядачі відводили графа до карцеру, де, як розповідали, він мав серед відмовників авторитет і повагу.»[880]
Разгон розповідає цю історію з гумором, однак така стратегія була дуже ризикованою, тому що штрафний режим не мав на меті приносити комусь задоволення. Офіційно денний штрафний пайок для в’язнів, які не виконували норми, становив 300 грамів «чорного житнього хліба», 5 грамів борошна, 25 грамів гречки або макаронів, 27 грамів м’яса і 150 грамів картоплі. Це дуже невелика кількість, але в’язням у карцерах давали ще менше: 300 грамів «чорного житнього хліба» на день з окропом та «гарячу рідку їжу», тобто юшку, раз на три дні[881].
Проте для більшості в’язнів найгіршим у штрафному режимі були не фізичний тягар — ізольоване приміщення, брак їжі, — а свавільні муки, яких вони зазнавали від місцевого табірного начальства. Загальні нари могли, наприклад, замінити просто лавкою. Чи хліб міг бути з непросіяного борошна. Чи «гаряча рідка їжа» могла майже не відрізнятися від води. Януша Бардаха кинули до карцеру, в якому стояла вода, а стіни були вологі й запліснявілі:
«Нижній одяг промок, мене трясло від холоду. Шия і плечі закостеніли й боліли. Вологе дерево лавки було гниле, особливо по краях… Лавка була до того вузька, що не давала змоги лягти на спину, а коли я повертався на бік, звисали ноги; я увесь час їх піджимав. Тяжко було вирішити, на якому боці лежати — або я впирався обличчям у липку стіну, або на спину капала вода»[882].
Вогкість і холод були явищами звичайними. Хоча згідно з правилами температура в ізоляторах не мала бути нижчою за 50 градусів, вони часто не опалювалися. Густав Герлінг згадує, що у штрафному ізоляторі, де він сидів, «віконця у тісних камерах не були ні засклені, ні навіть забиті дошками, і температура повітря була не набагато вищою, ніж зовні». Він описує й інші способи завдання в’язням додаткових страждань:
«Моя камера була така вузька, що одним великим кроком я переходив від стіни до стіни… На верхніх нарах неможливо було сидіти, не притуляючись зігнутою спиною до дерев’яної стелі камери, на нижні ж потрібно було залазити рухом нирця, головою вперед, а вилазити, відштовхуючись, як плавець на мілкому місці, руками від дощок. Відстань між краєм нар і дверима, біля яких стояла параша, становила не більше звичайного півкроку»[883].
Начальники таборів також вирішували, чи дозволяти в’язням носити в ізоляторі одяг — багатьох тримали в самій нижній білизні — і чи посилати їх на роботу. Якщо в’язень не працював, його тримали весь день на холоді без прогулянок. Якщо він працював, то був дуже голодний. Надію Улановську місяць тримали на штрафному пайку, при цьому примушуючи працювати. «Я постійно хотіла їсти, — пише вона, — я могла говорити тільки про їжу»[884]. Через часте свавілля у застосуванні штрафного режиму в’язні боялися потрапляти до карцеру. «В’язні плакали, як діти, обіцяючи добре поводитися, щоб тільки вийти звідси», — пише Герлінг[885].
880
Razgon. — p. 139–140.
881
ГАРФ, 9401/1/713, 9401/12/316.
882
Bardach. — p. 213–215.
883
Herling. — p. 199, 200.
884
Улановская. — с. 358.
885
Herling. — p. 200.