Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Містер Соломон Пел, один з членів цієї вченої корпорації, був ситий, брезклий, блідий чоловік у сюртуці, що одної хвилини здавався зеленим, а другої — брунатним, з бархатним коміром такого ж хамелеонового кольору. Лоб у нього був низький, обличчя — широке, голова — велика, а ніс — скривлений на один бік, немов природа, обурена поміченими нею природженими особливостями його вдачі, з пересердя вщипнула його за ніс, назавжди лишивши слід від того щипка.
— Я певний, що допоможу йому виплутатися, — сказав містер Пел.
— Ви думаєте? — спитав той, кого хотіли запевнити.
— Безперечно, сер, — відповів містер Пел. — Але якщо він звернеться до якогось підпільного адвоката, я за наслідки не ручуся.
— Аа! — аж роззявив рота його бесідник.
— Ні, не ручуся, — і містер Пел стулив губи, насупив брови і з таємничим виглядом похитав головою.
Місце, де відбувалася ця розмова, — корчма саме напроти суду для невиплатних винуватців, а особа, з якою ця розмова провадилась, — не хто інший, як містер Веллер — старший. Він прийшов сюди підбадьорити й розважити одного свого друга, що подав до суду заяву про визнання його невиплатним винуватцем. Справу мали слухати сьогодні, і містер Веллер у цю хвилину радився з аторнеєм приятеля.
— А де ж Джордж? — спитав старий джентльмен. Містер Пел кивнув головою в напрямку до суміжної зали, і містер Веллер зараз же подався туди, де з півдюжини товаришів по фаху палко привітали його. Невиплатний джентльмен, пройнятий гарячою, але нерозумною пристрастю до орендування поштових станцій, що й посадили його на лід, виглядав зовсім задовільно й заспокоював своє хвилювання креветками й портером.
— Ну, Джордж, — сказав містер Веллер-старший, скидаючи сюртук і сідаючи з властивою йому поважністю.
— Як справи? Все гаразд назовні, все повнісіньке і середині?
— Все гаразд, старий, — відповів невиплатний джентльмен.
— Передав комусь сіру кобилу на схов? — стурбовано спитав містер Веллер.
Джордж, притакуючи, нахилив голову.
— Оце добре, — зрадів містер Веллер. — Сподіваюся, ти віддав і карети?
— Заховав у надійному місці, — заспокоїв його Джордж, відкручуючи голівки шістьом креветкам і ковтаючи їх без ніякого іншого додатку.
— Чудово, чудово! — схвалив містер Веллер. — Завжди треба гальмувати, як з’їздиш з пагорка. А подорожню направлено?
— Баланс, сер, складено так, що до нього не причепишся, — відповів Пел, зрозумівши алегорію слів містера Веллера.
Містер Веллер задоволено кивнув головою і, показуючи на свого друга Джорджа, спитав:
— А коли ви знімете з нього хомут?
— Він стоїть третім у списку, — сказав містер Пел. — Думаю, за півгодини дійде і його черга. Мій клерк повідомить нас, коли йому треба буде йти до суду.
Містер Веллер, захоплений талантами аторнея, оглянув його з голови до п’ят і почтиво спитав:
— Чого б нам випити, сер?
— А і ви дуже люб’язні, сер, — відповів містер Пел. — Та тільки, слово честі, я не звик до… час ще дуже ранній, я майже що… Ну, то нехай вже тоді принесуть мені пенсів на три рому.
Служниця, яка передбачала цей наказ, зараз же поставила перед містером Пелом повну склянку й ретирувалася.
— Джентльмени, — проголосив містер Пел, роздивляючись довкола. — За успіх вашого друга ! Я не люблю величатися, джентльмени; це — проти моїх правил; але я повинен сказати, що якби вашому приятелеві не пощастило потрапити до рук такого… Ні і я вже краще мовчатиму. За ваше здоров'я, джентльмени!
Одним духом спорожнивши свою склянку, містер Пел облизав губи й поблажливо глянув на гурт візників, які, очевидно вбачали в ньому мало не божество.
— Ну, на чому ж ми спинилися? — спитав правний юрист. — Про що я казав, джентльмени?
— Ви, здається, зауважили, що не заперечували б проти другої склянки, сер? — з жартівливою поважністю підказав містер Веллер.
— Ха-ха-ха! — засміявся Пел. — Здорово сказано, здорово! Фахівець з вас, бачу, гарний. Такого раннього часу, мабуть, воно занадто… Ну, та вже нехай буде так, як ви казали, дорогий сер. Гм!
Цей останній звук було солідне, повне самоповаги покашлювання, і ним містер Пел хотів відзначити, що вважає за недоречне виявлений деким із слухачів нахил до веселощів.
— Небіжчик лорд-канцлер дуже любив мене, джентльмени, — ознайомив містер Пел.
— Честь і слава йому за це, — схвалив містер Веллер.
— Та хіба ж могло бути інакше? — здивувався клієнт Пела.
— Звичайно, інакше й не могло бути, — сказав дуже червоновидий чоловік, що досі не промовив ні слова і, здавалося, не вмів говорити.