Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Як шкода! Саме тепер, коли ми так добре влаштувалися, — сказав капелан, поглядаючи на три брудні сінники, загорнені кожен у вовняну ковдру. Вдень вони купою лежали в кутку, і на них стояли старий, порепаний таз для вмивання, глек з водою і жовта череп’яна мисочка з намальованою на ній блакитною квіткою. — Як шкода!
Містер Мартін висловив таку ж думку, тільки більш кольористими виразами. Містер Сімпсон випустив цілу низку промовистих прикметників, позбавлених, на жаль, речівників, а потім закасав рукава й почав мити городину до обіду.
Поки це все відбувалося, містер Піквік встиг роздивитесь кімнату, що здалась йому надзвичайно брудною і нестерпно смердючою. В ній не було й слідів килимів, завіс або запон. Не було навіть шафи в стіні, а якби вона й була, то туди довелося б ховати небагато чого. Та хоч як їх мало або хоч які малі вони самі, але й залишки хліба, і недоїдки сиру, і вогкі рушники, і шматочки м’яса, і частини убрання, і побитий посуд, і міхи без сопла, і виделки без зубців — надають приміщенню дещо незатишного вигляду, коли вони порозкидані на підлозі невеличкої кімнати, яка править і за вітальню і за спальню для трьох неохайних джентльменів.
— Я думаю, справу все таки можна буде якось полагодити, — після досить довгої паузи сказав різник. — Скільки ви хочете відступного?
— Прошу, що ви сказали? — спитав містер Піквік. — Я щось не добираю.
— Скільки платити вам, щоб ви тут не жили? — розшифрував різник. — Звичайна ціна в нас — два шилінги шість пенсів. Хочете три?
— Та ще й з половиною, — додала особа духовного стану.
— Нехай, — погодився містер Мартін, — це становитиме по два зайві пенси на душу.
— Що скажете? Даємо три з половиною шилінги на тиждень. Згода?
— І ставимо галон пива, — спокушав містер Сімпсон. — Ну?
— І тут же вип’ємо, — запропонував капелан.
— Я так мало обізнаний з тутешніми правилами, — сказав містер Піквік, — що й досі ще не гаразд втямив. Хіба ж можу я жити тепер в іншій кімнаті? Я був певний, що не можу.
На це запитання містер Мартін відповів виразом надзвичайного здивовання на обличчі, потім глянув на двох своїх друзів, і тоді кожен з трьох джентльменів великим пальцем правої руки ткнув поверх свого лівого плеча. Цей жест, недосконало відданий словами „поверх свого лівого плеча", бувши виконаний кількома леді чи джентльменами, звиклими робити його в унісон, має вельми граціозний і тонкий вигляд. Зміст його — легкий, жартівливий сарказм.
— Не можете? — із співчутливою усмішкою повторив містер Мартін.
— Ну, якби я був так мало обізнаний із життям, я проковтнув би й мій капелюх і мої пряжки, — сказав клерикальний джентльмен.
— Та і я, — урочисто додав спортивний.
Після цього вступного слова всі троє артільників одним духом повідомили містера Піквіка про те, що гроші у Флітській тюрмі — такі самісінькі гроші, як і десь інде, що за допомогою їх тут можна дістати що завгодно і що коли вони в нього є та він не шкодує витрачати їх, то за півгодини матиме окрему, чудово вмебльовану кімнату.
По цих поясненнях громада розійшлася із взаємним задоволенням. Містер Піквік до контори, а три товариші до буфету, де миттю витратили п’ять шилінгів, які капелан умудрився вимантачити в нашого героя.
— Я так і знав! — скрикнув Рокер, коли містер Піквік розповів йому, чого він хоче. — Хіба я не казав цього, Неді? Я був певний, що ви зажадаєте для себе окремої кімнати. Давайте поміркуємо. Ви, безперечно, потребуєте деяких меблів? Можу дати їх вам в оренду. Берете?
— З великою охотою, — відповів містер Піквік.
— На другому поверсі є знаменита кімната, що належить в’язневі найвищого суду. Вам доведеться платити за неї фунт на тиждень. Це для вас, я думаю, підходить?
— Цілком.
— Тоді ходім, — і Рокер, кваплячись, схопив свій капелюх. — Через п’ять хвилин справу влаштуємо. Боже ж ти мій! Чого ви відразу не сказали, що хочете влаштуватись пристойно?
Справу і дійсно влаштували живо. В’язень найвищого суду прожив там досить часу, щоб втратити всіх своїх друзів, статки, родину й щастя і натомість набув права на окрему кімнату для себе. Але як йому завжди бракувало скибки хліба, то він радо пристав на пропозицію містера Піквіка й погодився передати йому своє приміщення в неподільне володіння за плату в двадцять шилінгів на тиждень. І з цих грошей він мав платити відступного всім тим, кого адміністрація в’язниці захотіла б посадити в його — тепер містера Піквіка — кімнату.