Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Так! У дранті, без куртки, у самій драній перкалевій сорочці, з розпатланим волоссям, з обличчям, що змінилося від страждань і голодування, перед ним, спершись ліктями на коліна й безтямно дивлячись у вогонь, сидів містер Альфред Джінгл, і весь вигляд його говорив про злидні й пригніченість.
Неподалеку, байдужо спираючись на стіну, стояв кремезний селянин і старим мисливським бичем стьобав ботфорт, що прикрашав його праву ногу; ліва нога його була встромлена в черевик. Коні, собаки й пияцтво — все вкупі — привели його сюди. На одинокому чоботі мав він іржаву шпору, якою іноді розтинав повітря, разом з тим спритно підстьобуючи чобіт і стиха бурмотячи звуки, якими спортсмени гарячать своїх коней. Він уявляв собі, в той момент, що бере участь в якихсь шалених перегонах. Нещасний ! Ніколи, на найдорожчому коні з своєї стайні, не скакав він навіть із половинною швидкістю, яку показав на перегонах, що примчали його до Фліта.
У протилежному кінці кімнати, на маленькому дерев’яному ящику сидів старик, втупивши погляд у підлогу, і на обличчі його лежав вираз найглибшої й найбезнадійнішої розпуки. Молоденька дівчинка — його онука — крутилась біля нього, намагаючись тисячею дитячих хитрощів розважити його; але старий не чув і не бачив її. Голос, що колись був йому за музику, очі, що правили йому за світло, тепер були йому байдужі. Тіло його тряслося від недуг, а мозок був паралізований.
У кімнаті було ще двоє чи троє чоловіків; вони тулились один до одного й голосно розмовляли про щось. Худорлява, змучена жінка — дружина одного з в’язнів — дуже старанно поливала жалюгідне стебло якоїсь засохлої рослини, що, ясна річ, ніколи не дасть нового зеленого листка — справжня емблема обов’язків, які взялася виконувати тут ця жінка.
Такі були об’єкти, що стали перед очима містера Піквіка, коли він здивовано озирався круг себе. Шум від чиїхсь поквапливих кроків пробудив його. Він повернув голову до дверей, і очі його впали на нову особу, у якій під брудним дрантям і злиднями він упізнав знайомі риси містера Джоба Тротера.
— Містер Піквік! — скрикнув Джоб.
— Га? — схопився на ноги містер Джінгл. — Містер… Авжеж… Погане місце… несподівана зустріч… заслужив це… дуже, — містер Джінгл сунув руки туди, де звичайно в нього були кишені, голова його схилилась на груди, і він важко впав на свій табурет.
Містер Піквік розчулився. Обоє були такі жалюгідні! Пожадливий погляд, який Джінгл кинув на принесене Джобом сире бараняче філе, сказав про їхнє скрутне становище більше, ніж дала б двогодинна розмова. Містер Піквік лагідно подивився на Джінгла й промовив:
— Я хотів би побалакати з вами насамоті. Давайте вийдемо на хвилиночку з кімнати.
— Охоче, — поквапно підвівся Джінгл. — Тут далеко не помандруєш… небезпечно щодо перевтоми..
Парк обмуровано… гарний моріжок… романтично, але не занадто… кожен тебе бачить… родина завжди вкупі… господиня запекло дбайлива… дуже.
— Ви забули одягти фрак, — сказав містер Піквік, коли вони вийшли в коридор і зачинили за собою двері.
— Га? — спитав Джінгл, — фрак у любого родича… дядько Том… нічого не вдієш… треба, знаєте, їсти. Природні потреби і таке інше.
— Що ви хочете цим сказати?
— Пішов, з вітром, любий сер… останній фрак… не було виходу. Жив коштом чобіт… цілі два тижні. Шовковий зонтик… ручка слонової кості… тиждень… факт… честі, спитайте в Джоба… він знає.
— Три тижні їсти пару чобіт і шовковий зонтик з ручкою з слонової кості! — скрикнув містер Піквік що знав про це лише з авантюрних романів та описів аварій на морі.
— Правда… — хитнув головою Джінгл. — Заставив… у лихваря… квитанції в мене… дрібні суми… майже нічого… всі шахраї.
— А, — нарешті зрозумів містер Піквік. — То ви, значить, заставили ваш гардероб.
— Абсолютно все… Джоб теж… всі сорочки… то й краще: прати нічого не коштує. Нічого вже нема… лежу на ліжку… голодую… помираю… Допит… суд., бідний… в'язень., злидні… тихо!., пани присяжні… постачальники в'язниць… спритно роблять… природна смерть… наказ суду… громадський похорон… все гаразд… виставу скінчено… завіса падає.
Містер Джінгл виклав перспективи свого життя властивою йому скороговіркою і з багатьма гримасами, що заступали вимушені усмішки. Містер Піквік з перших же слів збагнув, що безтурботність та — удавана, а, пильно й досить приязно подивившись на нього, побачив на очах у Джінгла сльози.
— Гарна людина, — сказав Джінгл, стискуючи йому руку й відвертаючи від нього обличчя. — Невдячний собака… пхикаю, як хлопчисько… не можу стриматися… пропасниця… занедужав… голодний. Заслужив, але багато страждав… дуже. — Не мавши більше сил удавати байдужість, нещасний мандрівний актор сів на сходи і, затуливши лице долонями, заридав, як дитина.