Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Поки вони радилися про ціну, містер Піквік із болізною цікавістю оглядав в’язня. То був високий на зріст, худорлявий, з виглядом мертвяка чоловік, у старому пальті та черевиках, із запалими щоками й неспокійним, гострим поглядом. У нього були безкровні губи, гострі, тонкі кістки. Та й не дивно: залізні зуби обмежень і нестатків повільно гризли його протягом двадцяти років.
— А де ж тим часом будете жити ви самі, сер? — спитав містер Піквік, кладучи на хиткий стіл, як завдаток, плату за перший тиждень.
В’язень тремтливою рукою забрав гроші й відповів, що не знає, і що йому треба спершу піти подивитися, куди можна пересунути своє ліжко.
Я побоююсь, сер, — сказав містер Піквік, співчутливо й ласкаво кладучи свою руку на його, — я побоюйсь, що вам доведеться жити в досить залюдненому і шумному місці. Прошу вас, коли вам захочеться покою та тиші або коли до вас прийдуть побачитись ваші друзі, вважайте цю кімнату за свою.
— Друзі, — повторив в’язень хрипким голосом. — Якби я лежав мертвий на споді найглибшої в світі шпальні, у щільно загвинченій і запаяній труні, якби і гнив у темній, смердючій твані, що повзе по підвалинах цієї тюрми, — то й тоді я не міг би бути більш забутий або занедбаний, ніж тепер тут. Я — мертва людина, мертва для суспільства; тільки мене ніхто не жаліє, як жаліють тик, чиї душі стали перед найвищим судом. Друзі захочуть побачити мене! Милий боже! Я пірнув сюди в розквіті сил, і ніхто не підведе руки над моїм ліжком, коли я лежатиму мертвий, і не скаже: „хвалити бога, він помер таки".
Збудження, що незвичайним світлом осявало обличчя в’язня, поки він говорив, вгамувалося, коли він скінчив і, розпачливим, безтямним жестом ламаючи собі руки, вибіг з кімнати.
— Ще й мордується, — усміхнувся містер Рокер. — А! вони подібні до слонів; час від часу на них находить, і тоді вони дичавіють.
Зробивши це глибоко співчутливе зауваження, містер Рокер заходився давати лад у кімнаті з такою поквапливістю, що незабаром вона була вже вмебльована килимом, шістьма стільцями, столом, софою-ліжком, казанком на чай та різними дрібними речами, і все це за дуже помірну ціну — двадцять сім з половиною шилінгів на тиждень.
— Ну, чого вам ще треба? — спитав Рокер, задоволено озираючись навкруги й весело побризкуючи грошима, одержаними ним за перший тиждень.
— Я хотів би ще… — почав був містер Піквік — А чи є у вас хтось, кому можна було б дати доручення, послати куди абощо?
— Ви думаєте посилати до міста?
— Так, так. Когось, хто має право виходити з тюрми.
— Аякже. Є тут такий нещасний хлопець, приятель одного в’язня з відділу, для бідаків. Він завжди охоче береться до таких справ. Ми використовуємо його ось уже два місяці. Послати по нього?
— Прошу дуже. А втім, ні. Ви кажете: відділ для бідаків. Я хочу подивитись на них і сам піду туди.
Відділ для бідаків у Флітській тюрмі, як показує сама назва його, призначений обслуговувати найзлиденнішу частину заарештованих винуватців. В’язень, що визначає себе бідняком, не платить нічого ні за приміщення, ні за своє утримання. Живуть вони коштом відсотків з невеличких капіталів, які час від часу відписують різні доброчинці.
Ще недавно в стінах Флітської тюрми вроблена була клітка, у якій містився голодний на вигляд чоловік і, брязкаючи час від часу карнавкою з грошима, сумно вигукував: „Не забувайте злиденних боржників, не забувайте злиденних боржників". Те, що кидали в цю карнавку, ділилося між злиденними в’язнями, і в’язні відділу для бідаків виконували по черзі цей обов’язок.
Хоч тепер клітки немає, але нещасні люди живуть, як і раніше, злиденним, жалюгідним життям. їм не дозволено більше волати про милосердя до прохожих біля воріт тюрми, але, щоб заслужити пошану й захоплення грядущих віків, у кодексі законів залишено той справедливий і благотворний закон, по якому запеклого злочинця годують і одягають, а бідного боржника лишають умирати від голоду й холоду. Це не вигадка. Не минає й тижня, щоб у першій-ліпшій з англійських' боргових тюрем не загинув голодною смертю хтось із цих нещасних.
Підіймаючись вузькими сходами і обмірковуючи все це, містер Піквік дедалі більше розпалювався гнівом, і розпалився настільки, що, вступивши в кімнату, куди його направив Рокер, не міг відразу збагнути, де він і навіщо прийшов сюди.
Загальний вигляд кімнати швидко змусив його отямитися, але не встиг він поглянути на постать чоловіка, що, похнюпившись, сидів коло брудного каміна, як упустив капелюх з рук і, ніби закам’янівши, прикипів до підлоги.