Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Цей чудний хлопець, — сказав містер Піквік, плескаючи по голові Сема, що нахилився застебнути гетри своєму панові,— цей чудний хлопець навмисне дав ув’язнити себе, щоб бути коло мене.
— Що? — вигукнули всі троє.
— Так точно, джентльмени, — ствердив Сем, — тепер я… та сидіть тихо, сер!, тепер я в’язень, загратований і замурований, як казала одна леді.
— В’язень? — з якимсь дивним притиском скрикнув містер Вінкл.
— Алло, сер? — озвався Сем, підводячи голову. — Що там трапилося, сер?
— Я думав був, Сем, що… та нічого, нічого!.. — похопився відповісти містер Вінкл.
У манерах містера Вінкла було стільки рвучкості й неврівноваженості, що містер Піквік мимохіть глянув на двох своїх приятелів, шукаючи в них пояснень.
— Не знаємо, — сказав містер Тапмен, вголос одповідаючи на німе запитання. — Останні два дні він увесь час у якомусь збудженому стані і зовсім не такий, як був завжди. Ми думали, що його спіткала Яканебудь неприємність. Але він заперечує це.
— Ні, ні,—промовив містер Вінкл, червоніючи під поглядом містера Піквіка. — Справді ж нічого не трапилось. Запевняю вас, нічого. Мені на короткий час в одній приватній справі доведеться залишити Лондон, і я мав надію, що ви дозволите Семові супроводити мене.
Здивування містера Піквіка зростало дедалі більше.
— Я думав, — белькотів містер Вінкл, — що й Сем, мабуть, не заперечував би проти цього. Але тепер, раз він сидить у тюрмі, це неможливо. Ну, що ж, поїду сам.
Коли містер Вінкл вимовляв останні слова, пальці Сема на гетрах затремтіли, немов він був чимось здивований або вражений. Містер Піквік відчув це. Сем зиркнув на містера Вінкла, і, хоч погляд, яким вони обмінялися, тривав тільки одну мить, вони, здається, зрозуміли один одного.
— Хіба ви обізнані з цією справою, Сем? — гостро спитав містер Піквік.
— Ні, сер, — відповів містер Веллер, починаючи надзвичайно старанно застібати гудзики.
— Це правда, Сем?
— Правда, сер, бо я ніколи не чув про неї до цього моменту. А якщо й здогадуюсь про дещо, — додав він, кинувши оком на містера Вінкла, — то не маю права оголошувати свої здогади. Дуже можливо, що я й помиляюся.
— Я теж не маю права втручатись у приватні справи свого, нехай і найближчого, друга, — сказав по короткій паузі містер Піквік. — Дозвольте мені тільки сказати, що я нічого не тямлю. Ну, а тепер годі про це. Ми й так уже чимало часу віддали тому питанню, — і містер Піквік звернув розмову в інший бік.
Містер Вінкл помалу відходив, але все ж не зовсім опанував себе. Всі вони мали багато чого розповісти, час збігав непомітно, і, коли о третій годині Сем поставив на стіл печену баранячу ногу, здоровенний пиріг, а на стільцях і на софі вмостив тарілки з городиною та кухлі з портером, всі віддали належну шану принесеним стравам, дарма що готували їх на кухні тюрми.
Після обіду дійшла черга до пляшки-другої добрячого вина, по яке відрядили до міста спеціальну людину. Правду кажучи, пляшка — друга визначились щонайменше шістьма пляшками, бо, коли вино та чай прибрали з стола, дзвін запрошував відвідувачів рушати додому.
Якщо ранішня поведінка містера Вінкла була незвичайна, то тепер, під впливом дружніх почувань і четвертої частки шістьох пляшок вина, вона стала зовсім неймовірна. Коли містер Тапмен і містер Снодграс, попрощавшись, вийшли з кімнати, він із запалом ухопив містера Піквіка за руку, і на обличчі його з’явився вираз непохитної рішучості, перемішаної з глибоким сумом.
— Надобраніч, любий сер, — крізь стиснуті зуби проговорив містер Вінкл.
— Нехай бог благословить вас, голубчику, — відповів розчулений містер Піквік, теж стискуючи руку свого юного друга.
— Ну, скоро ви там? — гукнув з коридору містер Тапмен.
— Зараз, зараз, — промовив містер Вінкл. — Надобраніч!
— Надобраніч, — сказав містер Піквік.
Далі була ще одна добра ніч, потім ще з півдесятка їх, а містер Вінкл усе не пускав руки свого друга і тим же дивним поглядом дивився йому в обличчя.
— Щось таке у вас е, — промовив нарешті містер Піквік, коли рука йому задубіла від стискування.
— Нічого, — запевнив містер Вінкл.
— Тоді, Надобраніч, — і містер Піквік спробував визволити руку.
— Мій друже, мій добродійнику, мій шановний товаришу! — бурмотів містер Вінкл, вчепившись за кисть його руки. — Не судіть мене суворо. Не судіть… як довідаєтесь, що, призведений до розпачу, я…