Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Дякую вам, сер, — рішучим тоном відповів містер Веллер, — але цього я не хочу й не можу зробити.
— Зробити що, Сем?
— Не хочу гнутися перед моїм безсердечним ворогом і просити в нього милості.
— Ну, яка ж то милость — узяти від вас свої ж гроші, Сем?
— Не взяти гроші, а сплатити їх, ось що я вважаю за милость, сер, — сказав Сем, — і такої милості він не заслуговує.
Побачивши, що переконати Сема йому не пощастить, містер Піквік погодився, нарешті, щоб той найняв куток у лисого шевця, який орендував прохідну кімнату в одному з коридорів верхнього поверху. Містер Веллер переніс до цієї скромної кімнати матрац і постіль, взяті на прокат у Рокера, і, лягаючи спати, почував себе так, ніби й народився у тюрмі, і вся родина його жила тут протягом щонайменше трьох поколінь.
Ранком наступного дня, коли містер Піквік сидів за сніданком (Сем у той час у кімнаті шевця ваксував черевики свого пана й чистив щіткою його чорні гетри), хтось постукав у двері. Раніш ніж містер Піквік крикнув „Заходьте!", двері відчинилися, і в отворі з’явилися бавовняний ковпак та кучерява голова — дві істотні прикмети, що були особистою власністю містера Смангла.
— Як ся маєте? — спитав цей шановний джентльмен, супроводячи свій запит двома-трьома десятками дружніх кивів. — Чекаєте гостей сьогодні? Там унизу питаються про вас троє збіса шикарних джентльменів. Вони стукають у кожні двері, і всі хлопці страшенно лають їх за те, що їм доводиться турбуватись відчиняти.
— Боже мій, які ж вони необачні! — підвівся з стільця містер Піквік. — Це, безперечно, дехто з моїх приятелів. Я чекав на них ще вчора.
— Ваші приятелі! — скрикнув Смангл, хапаючи містера Піквіка за руку. — Можете не казати більш нічого. Від цього моменту вони — мої друзі й друзі Майвінса. До чорта втішний той Майвінс, правда ж? — з щирим почуттям спитав Смангл.
— Я так мало знаю цього джентльмена, що мені…— почав був містер Піквік.
— Та ні, знаєте, — ляснув його по плечу Смангл. — А незабаром знатимете ще краще. Він просто захопить вас. У цієї людини, — тон Смангла набув урочистості,— хист, надзвичайний хист коміка. Він міг би навіть грати в театрі.
— Невже такі здібності? — чемно здивувався містер Піквік.
— Та ще й які! — відповів Смангл. — Послухали б ви, як він імітує чотирьох котів у бочці — чотири окремі коти ! — слово честі. Отже, бачите, як це до чорта дотепно. Будь я проклятий, але не можна не любити людину, яка має такі таланти. У нього є єдина тільки хиба… ви знаєте, і Смангл так конфіденціально й співчутливо похитав головою, що містер Піквік мусив був сказати щось і, безпорадно глянувши на двері, сказав: „А!".
— Аа! — обізвався зітхаючи містер Смангл. — І він чудовий товариш, сер. Я ніколи не бачив кращого товариша. Оце лише та його хиба. Якби перед ним цієї хвилини постав привид його покійного батька, він і йому підсунув би вексель на підпис.
— Ач, який! — вигукнув містер Піквік.
— Як бачите, — ствердив Смангл. — А якби він мав змогу викликати його знову, то, напевне, за два місяці попросив би переписати вексель.
— Дуже оригінальна прикмета, — погодився містер Піквік. — Але я думаю, що ми це собі розмовляємо, а мої приятелі тим часом хвилюються, не знаходячи мене.
— Зараз приведу їх, — пішов до дверей Смангл. — На все добре. Не хочу заважати вам, поки вони будуть у вас. До речі…
Тут містер Смангл раптом спинився, знову причинив двері і, на пальцях підійшовши до містера Піквіка, пошепки сказав:
— Чи не могли б ви позичити мені півкрони до кінця наступного тижня?
Містер Піквік стримав усмішку, але, залишаючись серйозним, вийняв з кишені прохану монету й поклав її на долоню Сманглу. Одержавши гроші, цей джентльмен на мигах попросив зберігати їхню таємницю, потім зник і через хвилину повернувся разом із згаданими незнайомими. Кашлянувши тричі на ознаку того, що не забуде про борг, містер Смангл дуже люб'язно стиснув усім руки й пішов.
— Любі мої друзі,— промовив містер Піквік, стиснувши по черзі руки містерові Тапмену, містерові Вінклу і містерові Снодграсу, що й були ті незнайомі відвідувачі.— Я страшенно радий бачити вас.
Тріумвірат був до краю зворушений. Містер Тапмен сумно хитав головою; містер Снодграс, не ховаючи свого хвилювання, витяг з кишені хусточку, а містер Вінкл став коло вікна й гучно сопів.
— Доброго ранку, джентльмени! — привітався Сем, що в цю хвилину увійшов до кімнати з черевиками й гетрами в руках. — Геть з меланхолією, як казав один хлопець, довідавшись, що померла його вчителька. Просимо до гурту, джентльмени.