Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Та годі вже, годі,— заспокоював його схвильований містер Піквік. — Там роздивимось, чи не можу я зробити чогось для вас. Гей, Джоб! Де це він заподівся?
— Тут, сер, — озвався з сходів Джоб.
Ми казали вже, що й за кращих часів очі його сиділи дуже глибоко. Тепер же, коли він голодував та поневірявся, вони й зовсім зникли з орбіт.
— Тут, сер, — відповів Джоб.
— Ідіть сюди, — сказав містер Піквік, намагаючись прибрати суворого вигляду, тоді як по жилету його котились чотири краплисті сльози. — Візьміть це, сер.
Містер Піквік видобув щось з кишені і, брязнувши ним, сунув у жменю Джобові. Очі нашого старого друга радісно сяяли, а серце весело билося, коли він майже бігцем повертався до себе.
— Ну, Сем, — промовив містер Піквік, звертаючись до свого слуги, що чекав уже на нього.
— Ну, сер, — відповів містер Веллер.
— Тепер тут добре, га, Сем?
— Дуже добре, сер, — і містер Веллер зневажливо озирнувся.
— Бачили ви містера Тапмена і решту наших друзів?
— Бачив, сер. Вони збираються до вас завтра, і були дуже здивовані, довідавшись, що ви не хочете пускати їх до себе сьогодні.
— А ви принесли речі, про які я вас просив?
Замість відповідати, містер Веллер показав пальцем на різні пакунки, складені в одному з кутків.
— Добре, Сем, — сказав містер Піквік І, трохи вагаючись, додав — Слухайте, що я вам говоритиму, Сем.
— Звичайно, сер, — сказав містер Веллер. — Стріляйте, сер.
— Я з самого початку відчув, Сем, — дуже урочисто промовив містер Піквік, — що це місце не для молодого чоловіка.
— Та й не для старого, сер, — зауважив містер Веллер.
— Цілком маєте рацію, Сем, — сказав містер Піквік, — але старі потрапляють сюди через свою власну необачність або довірливість і тягти за собою молодих людей можуть тільки з себелюбства. Для таких молодих людей безперечно краще не лишатися тут Ви розумієте мене, Сем?
— Ні, сер, не розумію, — упирався Сем.
— Спробуйте, Сем, — сказав містер Піквік.
— Гаразд, сер, — відповів по короткій паузі Сем, — гадаю, я бачу, куди ви гнете; а побачивши, куди ви гнете, я думаю, що ви занадто перекручуєте, як сказав один візник хуртовині, що захопила його.
— Бачу, що ви зрозуміли мене, Сем, — проговорив містер Піквік. — Я не хотів би, щоб ви лінувалися тут протягом, може, кількох років, і до того ж вважаю за безглуздя, щоб в'язень Фліта користувався послугами слуги. Сем, на деякий час вам доведеться кинути мене.
— На деякий час? Ви думаєте, сер? — саркастично усміхнувся Сем.
— Так; ні той час, поки я тут сиджу, — відповів містер Піквік. — Плату свою ви, звичайно, діставати, мете, як і тепер. Кожен з моїх приятелів радо візьме вас, бодай би з поваги до мене. А якщо я колись вийду звідси, — з удаваною веселістю закінчив містер Піквік, — даю вам слово зараз же знову взяти вас до себе.
— Тепер, — не менш урочисто промовив містер Веллер, — слухайте, що я вам скажу, сер. З цього нічого не вийде, і давайте краще не будемо говорити про це.
— Я кажу серйозно й вирішив уже все, Сем.
— А! серйозно, сер? — промовив містер Веллер. — Дуже добре, сер. Так і я ж серйозний.
Сказавши це, містер Веллер дуже спритно надів собі на голову капелюх і несподівано покинув кімнату.
— Сем! — гукав на нього містер Піквік. — Сем! Ідіть но сюди!
Та в коридорі перестали вже лунати його кроки. Сем Веллер пішов.
РОЗДІЛ XXXII,
де оповідається, як містер Семюел Веллер потрапив у скруту.
На Португальській вулиці, у високій, погано освітлюваній і ще гірше провітрюваній кімнаті, майже цілий рік засідають, залежно від кількості справ, один, два, три, а то й чотири джентльмени в париках і перед конторками, подібними до тих, якими звичайно користуються в англійських судах. Праворуч від них — місця для адвокатів, ліворуч за загорожею сидять невиплатні боржники, а прямо перед ними — амфітеатр якихсь особливо брудних облич. Джентльмени в париках— комісари суду для невиплатних винуватців. Приміщення, де вони сидять, — самий суд.
Та найцікавіше тут — аторнеї, які сидять за довгим ненакритим столом трохи нижче комісарів. Найвидатнішою професіональною ознакою цих джентльменів є синя торба і хлопець. В цих аторнеїв немає спеціальних контор. Вони провадять свої справи по трактирних залах і в дворах тюрем, де збираються цілим гуртом і перехоплюють один у одного клієнтів, як візники їздців.