Чому Захід панує - натепер

Еліта почала відкочувати державу назад і стабільно зменшувати військо, її найбільшу бюджетну інституцію. Наприкінці першого сторіччя н. е., коли гуну вже не були головною загрозою, велику кавалерійську армію, створену на потреби війни з ними, залишили добувати собі прожиток самостійно, що означало грабувати селян, що їх вона за означенням нібито мала захищати. До приблизно 150 року н. е. південні гуну, теоретично васали, вже були менш-більш незалежними.

Так само не було докладено особливих зусиль, аби переформувати армію проти нових загроз, що походили від цян — так китайці називали землеробів та пастухів, що мешкали біля їхнього західного кордону. Завдяки, можливо, м'якій погоді Римського теплого періоду, кількість цян зростала протягом поколінь. Вони малими групами заходили до західних провінцій, селилися на тамтешніх землях, коли могли, й займалися бійками та крадійством, коли не могли. Аби їх тримати під контролем, прикордоння потребувало гарнізонного війська, а не кочівничої кавалерії, проте землевласники лоянського регіону не хотіли за нього платити.

Деякі чиновники пропонували взагалі піти з західних провінцій та полишити цян напризволяще, але інші боялися ефекту доміно. Один радник казав, що якщо буде втрачено провінцію Лян, то кордоном стануть Три Провінції; якщо люди з Трьох Провінцій почнуть пересуватися всередину імперії, кордоном стане Хуннун, а якщо всередину імперії почнуть пересуватися люди з Хуннуна, кордоном стане Лоян[180]. Якщо далі провадити таку політику, можна досягти берега Східного моря й тоді він стане кордоном.

Ці аргументи переконали уряд, він витратив величезні кошти, проте інфільтрація тривала. 94 року, а потім 108 року н. е. групи цян вчинили широкі походи на західні провінції, 110 року відбулося загальне повстання цян, а близько 150 року цян були під контролем Лояну не більше, ніж гуну. І на західному, і на північному кордонах місцеві землевласники мусили самі організовувати захист, залучаючи до міліції залежних селян. Намісники, про яких забула держава, що їх сюди відрядила, також створювали власне військо (і грабували свої провінції, аби йому заплатити).

Важко було не дійти висновку, що Хань втратили мандат неба, і 145 року н. е. три окремі повстання зажадали нової династії. Однак, з погляду великої землевласницької еліти, хмара мала товсту срібну облямівку. Держава поменшала, податків надходило дедалі менше, армію було в певному сенсі приватизовано. Проте їхні маєтки були продуктивними як ніколи, імперські збирачі податків давали їм спокій, а війна була лише віддаленим поголосом. Зрештою, все було на краще.

Китайських Панглосів грубо розбудили, коли у 160-і роки на цій сцені вибухнув старосвітовий обмін. Чума захопила північний захід, де до імперії пересувалися цян, і поширилася скрізь по країні. Тоді, замість відповісти сильним лідеруванням, імперський двір вибухнув ізсередини.

Теоретично сотні чиновників, що заповнювали офіси в палацах Лояню, жили лише заради того, аби втілювати в життя бажання імператора, але на практиці (так само, як державні службовці в усі часи) вони мали й власні інтереси. Більшість походили з землевласницьких родин і вміли особливо добре знаходити підстави не робити те, що не подобалося землевласникам (наприклад, збирати гроші на війну). Будь-який імператор, що мав власну думку, мусив їх якось обходити. Деякі імператори доручали робити те, що треба, своїм прихильникам, особливо родичам своїх численних дружин, інші зверталися до євнухів, чиї переваги я згадував у п'ятому розділі. Проникливі імператори дуже ефективно використовували і тих, і тих, але ці агенти теж мали свої плани й намагалися убезпечитися, аби імператори проникливими не були. Фактично вони влаштовували справи так, що після 88 року н. е. жоден принц у віці понад чотирнадцять років не доживав до сходження на трон. Політика двору звелася до підкилимних інтриг старших міністрів, євнухів та родичів дружин хлопчиків-імператорів.