Посмертні записки Піквікського клубу

Поблукавши деякий час темним коридором і не спромігшись розібрати номерів, написаних на дверях, містер Піквік нарешті звернувся до хлопця з буфету, що виконував свою звичайну вранішню роботу — чистив олов’яний посуд.

— Де тут двадцять сьома камера, хлопче? — спитав містер Піквік,

— П’яті двері просто. На них ще крейдою намальовано повішеного з люлькою в зубах.

Керуючись цими вказівками, містер Піквік повільно йшов коридором, аж доки знайшов портрет зазначеного джентльмена, по обличчю якого він постукав вказівним пальцем спершу стиха, а потім дужче. Повторивши цю операцію багато разів, він кінець-кінцем наважився відчинити двері й зазирнути всередину.

В кімнаті був тільки один чоловік. Перехилившися через вікно й спритно балансуючи, щоб не впасти, він настирливо старався плюнути на капелюх свого приятеля, який гуляв унизу. Містер Піквік кашляв, сякався, човгав ногами, вживав, одне слово, всіх звичайних способів звернути на себе увагу і нарешті мусив підійти до вікна й чемно смикнути джентльмена за фалду. Той раптом обернувся, оглянув містера Піквіка з голови до п’ят і буркотливим тоном спитав, якого біса йому тут треба.

— Це, здається, кімната двадцять сьома на третьому поверсі,— сказав містер Піквік, подивившись на свого квитка.

— Ну?

— Я прийшов сюди, бо одержав цього папірця, — пояснив містер Піквік.

— Покажіть, — сказав джентльмен.

Містер Піквік передав йому квитка.

— Я думаю, Рокерові слід було б примістити вас кудись інде, — промовив містер Сімпсон (бо це й був той жульман).

Містер Піквік думав так само, але в даних обставинах не бажав висловлювати свою думку.

Поміркувавши трохи, містер Сімпсон вистромив з вікна голову, проразливо свиснув і кілька разів поспіль вигукнув якесь слово. Яке саме слово, містер Піквік не міг розібрати, але здогадався, що то було прізвисько Мартіна — різника, бо зараз же сила джентльменів на нижньому поверсі почали гукати: „Різник!“ з тими інтонаціями, з якими цей корисний клас суспільства щодня кличуть з сходів у дворах.

Наступні події ствердили здогад містера Піквіка, бо через кілька секунд у кімнату вступив, захекавшись, занадто огрядний, як на свій вік, джентльмен в синій блузі і у високих чоботах з круглими передками. Слідом за ним ішов другий добродій в чорному, дуже приношеному вбранні і в кашкеті з тюленячої шкіри. Сюртук останнього джентльмена був до самої шиї застебнутий на гудзики всуміш з шпильками, обличчя його було мідночервоного кольору, і ввесь він скидався на сп’янілого капелана, та й справді був священик.

Обидва ці джентльмени, оглянувши по черзі квиток містера Піквіка, висловили: перший — думку, що тут „шахрайство", а другий — певність, що становище безнадійне. Виявивши таким дуже ясним способом свої почуття, вони в замішанні мовчки глянули на містера Піквіка й перезирнулися.