Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Улаштуватись хочете? — перепитав цей джентльмен, подивившись у величезну книгу. — Місця у нас вдосталь, містер Піквік. Артільного квитка ми дамо вам на двадцять сьому кімнату, що на третьому поверсі.
— Що ви кажете, дасте мені? — недочув містер Піквік.
— Артільного квитка, — повторив Рокер. — Не розумієте?
— Не зовсім, — посміхнувся містер Піквік.
— Невже? — здивувався Рокер. — А це ж так просто. Ви дістанете місце в двадцять сьомій камері на третьому поверсі, і ті, що житимуть з вами в одній кімнаті, будуть ваші артільники.
— А їх багато там? — трохи вагаючись, спитав містер Піквік.
— Троє,— відповів Рокер.
Містер Піквік кашлянув.
— Один з них — пастор, — сказав Рокер, заповнюючи тим часом якийсь невеличкий клапоть паперу, — другий — різник.
— Га? — вихопилось у нашого героя.
— Різник, — повторив Рокер.
— А хто, прошу, третій джентльмен? — спитав містер Піквік.
— Хто такий той Сімпсон, Неді? — спитав Рокер, повертаючись до свого помічника.
— Хто такий Сімпсон? — перепитав Неді.
— Ну, той, з двадцять сьомої кімнати на третьому поверсі,куди ми збираємось примістити цього джентльмена.
— А, той! — зрозумів Неді.— Та, власне, ніхто. Був колись кінським баришником, а тепер — просто жульман.
— Так я й думав, — сказав Рокер, передаючи папірця містерові Піквіку. — Ось ваш квиток, сер.
Дуже невдоволений таким безцеремонним ставленням до своєї особи, містер Піквік пішов назад, обмірковуючи дорогою, як повестися в цьому ділі. Вирішивши проте, що, перш ніж робити будьякі кроки, треба насамперед особисто познайомитися з трьома особами, до яких його хотіли примістити, він попростував безпосередньо на третій поверх.
Поблукавши деякий час темним коридором і не спромігшись розібрати номерів, написаних на дверях, містер Піквік нарешті звернувся до хлопця з буфету, що виконував свою звичайну вранішню роботу — чистив олов’яний посуд.
— Де тут двадцять сьома камера, хлопче? — спитав містер Піквік,
— П’яті двері просто. На них ще крейдою намальовано повішеного з люлькою в зубах.
Керуючись цими вказівками, містер Піквік повільно йшов коридором, аж доки знайшов портрет зазначеного джентльмена, по обличчю якого він постукав вказівним пальцем спершу стиха, а потім дужче. Повторивши цю операцію багато разів, він кінець-кінцем наважився відчинити двері й зазирнути всередину.
В кімнаті був тільки один чоловік. Перехилившися через вікно й спритно балансуючи, щоб не впасти, він настирливо старався плюнути на капелюх свого приятеля, який гуляв унизу. Містер Піквік кашляв, сякався, човгав ногами, вживав, одне слово, всіх звичайних способів звернути на себе увагу і нарешті мусив підійти до вікна й чемно смикнути джентльмена за фалду. Той раптом обернувся, оглянув містера Піквіка з голови до п’ят і буркотливим тоном спитав, якого біса йому тут треба.
— Це, здається, кімната двадцять сьома на третьому поверсі,— сказав містер Піквік, подивившись на свого квитка.
— Ну?
— Я прийшов сюди, бо одержав цього папірця, — пояснив містер Піквік.
— Покажіть, — сказав джентльмен.
Містер Піквік передав йому квитка.
— Я думаю, Рокерові слід було б примістити вас кудись інде, — промовив містер Сімпсон (бо це й був той жульман).
Містер Піквік думав так само, але в даних обставинах не бажав висловлювати свою думку.
Поміркувавши трохи, містер Сімпсон вистромив з вікна голову, проразливо свиснув і кілька разів поспіль вигукнув якесь слово. Яке саме слово, містер Піквік не міг розібрати, але здогадався, що то було прізвисько Мартіна — різника, бо зараз же сила джентльменів на нижньому поверсі почали гукати: „Різник!“ з тими інтонаціями, з якими цей корисний клас суспільства щодня кличуть з сходів у дворах.
Наступні події ствердили здогад містера Піквіка, бо через кілька секунд у кімнату вступив, захекавшись, занадто огрядний, як на свій вік, джентльмен в синій блузі і у високих чоботах з круглими передками. Слідом за ним ішов другий добродій в чорному, дуже приношеному вбранні і в кашкеті з тюленячої шкіри. Сюртук останнього джентльмена був до самої шиї застебнутий на гудзики всуміш з шпильками, обличчя його було мідночервоного кольору, і ввесь він скидався на сп’янілого капелана, та й справді був священик.
Обидва ці джентльмени, оглянувши по черзі квиток містера Піквіка, висловили: перший — думку, що тут „шахрайство", а другий — певність, що становище безнадійне. Виявивши таким дуже ясним способом свої почуття, вони в замішанні мовчки глянули на містера Піквіка й перезирнулися.