Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Колись Євген Сверстюк у розмові з автором цих рядків сказав:
— Там, в ув'язненні, я намагався притлумити в пам'яті всі спогади про домівку. Бо згадувати — означало катувати себе. Адже повернутися на свободу можна було ціною однієї заяви, але ти не міг написати її, не втративши людської гідности. Тому я намагався не згадувати, «не пам'ятати»…
Василь Стус, навпаки, — згадував.
Опинившись у своєрідній творчій келії, він не лише кожен день мордував себе спогадами минулого, але й конструював із них новий, і то не лише поетичний, світ, заповнював простір, черпав натхнення та рвав душу постійним відчуттям втрати. Звідси — ґранична чуттєвість та емоційність «Часу творчости».
У перші дні, тижні, місяці ув'язнення Василь ще майже фізично пам'ятав тепло рук і ніжність поглядів дружини, немов насправді бачив обличчя друзів та рідних, відчував тепло розмов. Щоправда все — з перспективи розлуки.
І хоча цієї думки важко було позбутись, однак жевріла надія, що дружина зрозуміє, друзі — підтримають, батьки — повірять, син — не забуде й не озлобиться… Арешт, суд і розлука лякає та пригнічує неготових: а чи ж готові вони, чи готова хоча б вона, Валя, зрозуміти, що треба саме так? що саме мене обрано? що я мушу витримати?.. Чи готовий я, поет, я, Василь Стус, стати сам-один супроти напасників, які позбавили мене найдорожчого й оббрехали перед цілим світом? А що, коли не буде розуміння? Це так важливо — підтримка дружини та рідних! — і скільки зрад знає історія, коли саме її, сеї підтримки, бракувало.
Гранична загостреність сприйняття й прагнення заглушити підступні сумніви спонукали до систематичної праці. Пишучи чи перекладаючи, можна бодай вдень не гризтися сумнівами. Вони приходили лише перед сном, привиддями заповнюючи зболену Стусовими попередниками пустку камери:
Це писано 18 січня, п'ятого дня по арешті. Цей день став початком потужного творчого спалаху, що тривав аж до суду. Він чітко окреслений хронологічно: 18 січня — 30 вересня 1972 року. Період слідства, час, коли духова робота в'язня, здається, потребує всієї його вітальної енергії. Стусові її, вочевидь, не бракувало. Значною мірою його дух живився його ж творчістю, що розраджувала вдало знайденими рядками сонцесяйного Ґете чи власних віршів, відкривала закриті пласти свідомости та джерела самоенергії, живила вірою, давала несподівані відповіді на найбільш болючі питання. Творчість стала самособоюживленням і «самособоюнаповненням», уній він раптово й майже знагла відчув себе на одній площині з великими, на яких до 1972-го дивився знизу вгору. Тепер же, у просторі «Шість з половиною — в один, / чотири кроки — в другий»[583] (весь простір першої в'язничної камери Василя Стуса), він міг говорити з ними — Ґете, Рільке, Пастернаком — ніби на рівних: бо й вони, і він уже з того боку, за ґранню буденного життя людини.
«Компенсація» за страждання була справді королівською. Відкривався новий — нелінійний — вимір часу, вимір, що пришвидшив з'яву нових текстів: геть інших за формою, м'якших, сказати б, прийнятніших для українського читача.
Творчі шукання останніх років вибухнули зміщенням часових площин, кристалізацією змісту й переживань, безжальним витісненням літературщини й філологічної води, якоюсь майже нелюдською емоційною наповненістю кожної миті. Та й чи може бути інакше, коли кожен момент життя відчувається немов останній. Стус не лише вирвався з періоду межичасся, він встановив свій — Стусівський — час. Відчув це і не злякався цього солодкого відчуття. А довірившись, уже без будь-якого страху, декларував:
581
Василь Стус. Твори. Том 2. — С. 13.
582
Там само. — С. 14.
583
Там само.