Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Цю статтю я надрукував на машинці і надіслав за двома, здається, адресами: до „Літературної України“ та самому Л. Дмитеркові. Отже, я її не „виготовляв“, не розмножував та не розповсюджував, хоч, можливо, комусь із знайомих міг і показати (а не віддати).
Це саме стосується й листа до Президії Спілки письменників України та Ф. Д. Овчаренка.
Вважаю за необхідне додати, що в згаданих статтях можливі певні неточності фактичного характеру, оскільки я оперував, звичайно, не тими фактами, які публікує преса (вона їх якраз старанно замовчує). Але ці можливі неточності в подачі тих чи інших фактів, окремі занадто енергійні вислови — тільки наслідок або моєї неповної інформованости, або наслідок мого стану обурення з кричущих порушень нормальної людської етики, умов літературної роботи молодих талановитих митців, ладних віддати все багатство свого серця й розуму для блага народу, людськости, отже, зрештою — для успішного будівництва комунізму.
З приводу того, що стаття „Місце в бою чи розправі?“ надрукована в журналі „Український вісник“[591], то скажу таке: оскільки я такого журналу не знаю, то не можу ні давати йому політичної кваліфікації, ні годитися з пропонованою мені слідством кваліфікацією цього журналу. Того, що моя стаття потрапила до цього журналу, я не знаю. Так само не знаю, як вона туди потрапила.
Кожної статті я друкував по 3 примірники (два — в офіційні органи, один — собі). Ці примірники для себе, точніше, останні і єдині копії, я клав до шухляди свого столу. Нікого зі своїх знайомих я, здається, не знайомив, але можу цього добре не пам'ятати, оскільки в статтях я не бачив ніякої крамоли. Єдине моє бажання було — виправити ненормальне становище в літературі, допомогти цьому потрібному процесові, а не шкодити будь-кому з літераторів, навіть тому ж таки Л. Дмитеркові. Не розумію, як можна ці статті кваліфікувати як наклеп на державний лад. Адже про лад там не було й слова, а йшлося про вади (переважно вади етичні) окремих офіційних осіб зі Спілки письменників…»[592]
У матеріалах справи збереглася чернетка ще одного листа Василя Стуса до Шелеста, писана на межі 1965—1966 років[593]. Поет так і не відправив листа, але його характер лише зміцнив слідчого в переконанні, що він має справу з ворогом.
«Шановний Петре Юхимовичу!
На першого листа ви мені не відповіли. Ви користаєтесь правом сильного, яке ніби знімає з ужитку людську неввічливість. Будучи представниками народовладдя, ви поневажаєте думкою народу. Для вас не обов'язково відповідати ні рядовим людям, ані особам з депутатськими мандатами, чи винахідникам із світовими іменами. Влада народу зважає тільки на народ, а не на окремих людей.
Зі свого боку я відмовляюсь від права слабкого й не прошу нічого. Я не хочу ображати себе, відчуваючи власну слабкість тільки тому, що за моєю спиною не стоїть зорганізована сила, що я змушений бути вашим слухняним виконавцем. Зрештою, ви обіцяєте народові пришестя комунізму і, певно, вважаєте, що то буде царство слухняних роботів.
Я не робот. Я знаю, що право мислити й вільно висловлювати свої думки — це б і о л о г і ч н а здатність, яка не може контролюватись і обмежуватись будь-якими указами. Це моє біологічне право, що не визначається площею крісла, яке посідає кожен із нас. Це право я майже повністю віддав до ваших рук, лишивши собі найвище право — екстатично схвалювати все, що виходить з мудрої голови геніїв за штатом.
Як член суспільства, я віддав вам на довічне користування власне право — самостійно вирішувати своє життя. Зрештою, ви добровільно його забрали в мене, покликаючись на одностайність предків, які, не шкодуючи нічого, завойовували владу одній людині. Вони не знали, що диктатура пролетаріату може стати чиєюсь персональною пенсією, що віковий деспотизм, розтрощений в лютому й у жовтні 1917 p., ще гірко насміється з переможців.
Отож, ваша влада складається з мільйонів обкарнаних людських воль. Тому, як слуга народу, ви частково й мій слуга. Втім, я скажу інакше: ви мій боржник. Право обирати собі самому спосіб життя, майбутнє і т. д. я ще до народження „передав“ вам, сподіваючись, що ви не зловживатимете цим, що затиснуте до одної-єдиної черепної коробки мислення народу принесе добрі наслідки.
591
Василь Стус, звісно, добре знав, що В. Чорновіл видає такий журнал і, цілком імовірно, навіть давав згоду на публікацію в ньому своїх публіцистичних листів. Але слідство є слідство, поки якісь речі слідству невідомі, «поганим тоном» вважається надавати про них інформацію.
592
Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 132—135.
593
Там само. — Арк. 187—188.