Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Це вже не було декларацією. Право на патетику було отримано в обмін на рішення: навіть ціною втрати свободи ти, Василь Стус, не маєш зрадити собі, якщо не хочеш повторити сумну долю Тичини, так боляче й гостро змальовану тобою ж у «Феномені доби».
Але якими б глибокими не були особисті переживання, вони — лише поштовх, гумус, основу, з якої ті страждання проростали віршами загальнолюдського наповнення, було закладено ще до арешту. І тут, у камері КДБ, Василеві особливо пекло, що струмочки живлень цього гумусу, до болю змілілі. Рятувало відчуття контексту й вміння контекстно існувати-творити-дихати в колі обраних. Його найближчі друзі того року — Ґельдерлін і Ґете, Рільке і Пастернак, ранній Тичина і Шевченко, Свідзінський і Ортега-і-Ґассет, Камю і Сартр, Юнґ і Платон, і Сковорода… Він долучався до високої трагедії українського народу XX століття, що примушувала відчувати себе одним із останніх воїнів, від постави якого у час поразки чи перемоги залежить, якою буде пам'ять про людей твого народу.
Василь Стус навіть сам дивувався буденності цього усвідомлення, що живилося тисячами попередників, які в різні часи опинялися сам-на-сам із історією й знаходили сили, як Петро Калнишевський, не втратити гідности й не забруднити сумління.
— Будь-же гідним своїх предків, Василю! Ти — один із останніх людей культури, яка дедалі більше перетворюється на загумінкову. Але це — внутрішня правда. Правда для себе. Ти ж мусиш стати творцем правди зовнішньої, в якій ніхто не побачить певної недолугости й підпорядкованости літератури, яка ось уже кілька століть тільки те й робить, що виконує політичну функцію.
Колись щось подібне вдалося Шевченкові, який вдяг на себе романтичні народницькі шати й старанно закопував у собі модерного митця, плекаючи, натомість, людину й патріота. Це й твоя дорога. Але завдяки Шевченкові ти вже маєш право говорити не так народно-пісенною й біблійною мовою, як мовою символів, кодів, мовою образів, витворених ґеніально-пророчими попередниками — Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Іваном Франком, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Богданом-Ігорем Антоничем… Вони клали шлях, і ти маєш, будь-що-будь, докласти й свої зусилля до цього торування великого шляху, бо сьогодні, як і раніше, треба кожного дня доводити, що існує нарід, існує його мова, існують його достойники.
Проте істотно змінився час. І коли в XIX столітті народ ще залишався в центрі зацікавлень світової літератури, то в столітті XX акценти зміщуються: головним інтересом стає людина. І в Стусовій творчості головна увага приділена людині як представнику народу. І доля одного, як складова долі цілого, від 1972-го стає панівною й найважнішою темою всієї Стусової творчости.
Поет не обмежується осмисленням буття людини в умовах совєцької імперії, а розглядає його у значно ширшому вимірі: атомізація людства стає ґлобальною — для того, щоб наприкінці XX століття продовжувати відчувати себе частиною роду, доводиться дертися на котурни, жити на максимумі, виґрабуватися з власних проблем до загальнозначущих. Виґрабуватися навіть попри те, що ти добре знаєш, що це вже нікому, або майже нікому, не болить:
584
Там само. — С. 15.
585
Там само. — С. 13.