Одіссея найкращого сищика республіки

До того наліталися, що вранці ледь не проспали. Я першим прокинувся, розбудив Альчесту, вона схвилювалася. А тут і кроки почулися.

— Це барон! У нього черевики на залізній підкові! Одягайся, Ваню! — прошепотіла Альчеста.

Я одягнувся, бо фон Шпіл, аби побачив мене у костюмі Адама, міг через ревнощі берега пуститися, а цього нам не треба. Ледь устиг у штани встрибнути й сорочку вдягти, а двері вже відчинилися. Я в шафі сховався, щоб подивитися, чи сам барон прийде. Зазвичай сам приходив, і цього разу теж сам.

— Крімі, моя Крімі, де ти? А, он де ти, моя прекрасна валькіріє. — Фон Шпіл наблизився до стіни, під якою ховалася вкрита ковдрою Альчеста. — Не лежи на підлозі, захворієш! Моя Крімі.

Потягнув за ланцюг, Альчеста зойкнула. А я з шафи вискочив і вдарив барона по голові. Він знепритомнів і падати почав, я його підхопив, обережно поклав, обшукав. Знайшов зв’язку ключів і носовик, а більше нічого. Зв’язав руки, сунув у рота кляп, збирався поплескати по щоках, але не наважився. Бо замість обличчя був суцільний опік. Ані тобі брів, ані носа, шкіра страшна, рожева.

— О, господи! — прошепотів я.

— Страшний? Страшний. А мені його цілувати доводилося, — сказала Альчеста і вдарила фон Шпіла.

Той розплющив очі, побачив мене. Треба віддати належне, не запанікував, не злякався, уважно спостерігав за браунінгом.

— Пане бароне, слухайте уважно. Ви бачите пістолет, із якого я продірявлю вам голову, якщо спробуєте зробити щось таке, що мені не сподобається. Це я попередив про всяк випадок. Якщо бажаєте геройської смерті, просто кивніть, я вас пристрелю, прибіжать ваші люди, і ми з ними перевіримо, хто краще стріляє. То як, померти хочете?

Барон закрутив головою. Не хотів помирати.

— Тоді у вас є лише один шанс. Ми зараз вийдемо з вами, ви накажете своїм не чіпати нас. Ми сядемо у ваше авто і поїдемо. Я й пані Альчеста. Дорогою вас висадимо. Ви повернетеся до себе додому й забудете про нас. Як вам такий розвиток подій?

Фон Шпіл подивився на мене з ненавистю.

Ненависті бувають двох видів. Одна миттєва, запальна, яка вдаряє людині в голову і штовхає на різкі вчинки просто зараз. Друга холодна, людина не робить дурниць, а мріє, як знайде і помститься, знищить, не забуде, не відчепиться. Барон ненавидів холодно. Ну, мені було не звикати, ненавиділи мене значно частіше, ніж любили. Байдуже, головне вибратися звідси.

— Тоді вперед.

Я підняв барона, поставив його, лівою рукою обхопив за шию, а правою приставив браунінг до голови.

— Єдиний рух чи крик, який мені не сподобається, — і куля буде у тебе в голові. Нам втрачати немає чого, ми вже трупи. Май це на увазі. Альчесто, іди одразу за мною.

Вона кивнула. Була зосереджена, але спокійна. Ми підійшли до дверей, я постукав і вийняв кляп. Натиснув пістолетом на скроню.

— Це я, відчиняйте, — сказав барон. Двері відчинили. Охоронці, коли побачили мене, схопилися за зброю. — Не стріляти! — Барон трохи підвищив голос. — Сховайте зброю.

Охоронці лише мить вагалися, потім опустили зброю, дивилися за нами уважно.

— Нехай залишаються тут. Якщо хоч один піде за нами, буду стріляти, — сказав я барону. Той наказав своїм. Їх у підвалі було троє, отже, нагорі ще четверо.

— Веди до виходу.

Барон повів. Горішні охоронці теж наставили зброю. Фон Шпіл наказав залишатися на місцях. Ми вийшли у двір. Я побачив, що будинок барона, складений з величезних кам’яних брил, оточують високі мури. Справжня фортеця.

— Веди до машини, — наказав я. Барон повів за будинок, до великого сарая. В ньому стояло одразу три машини і кілька екіпажів. Альчеста зазирнула в одне авто.

— Є ключі!

Сіла за кермо, завела двигун. Я відчинив ворота. Виїжджаючи, трохи зачепилася боком.

— Давно не кермувала! — пояснила вона.

Я дивився на інструменти, розкладені на полицях. Побачив шило. Пробив колеса інших машин, щоб охоронці не змогли нас переслідувати. Сіли з бароном на заднє сидіння, рушили. Побачили на сходах охоронців.

— Скажіть їм, щоб залишалися тут, — наказав. Барон крикнув. Я озирнувся назад. Охоронці нас не переслідували. — От і добре.

— У тебе є один шанс. Залишити її і втекти. Тільки тоді я не вбиватиму тебе, — сказав фон Шпіл. Я запхав йому в рота кляп, щоб не слухати дурниць.

— Його треба вбити. Бо він метатиметься, — сказала Альчеста.

— Я не хочу крові.

— Я його вб’ю, я особисто. Я цілий рік мріяла його вбита. — Альчеста озирнулася.

— Дивися на дорогу! — скрикнув я, бо ми ледь не злетіли в провалля. — Не поспішай!

Дорога з пагорба була вузенька.

— Його не можна залишати, — продовжила Альчеста, коли ми вже з’їхали і покотили дорогою серед полів.

— Я не хочу крові ані на своїх руках, ані на твоїх, — відповів я. — Мститися барон не буде. Ти знаєш, хто я? — спитав у фон Шпіла. Він дивився презирливо. — Не знаєш. Я — найкращий сищиіс імперії Іван Карпович Підіпригора. — До презирства додалася зневага. — Я опишу те, що побачив у підвалі твого будинку. Окремо зупинюся на велетні. Розпишу, як ти з його допомогою залякав селян, як убив колишнього слідчого, що спробував тебе шантажувати, та інших.