Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
Барон закрутив головою. Мабуть, хотів сказати, що мені не повірять.
— Повірять, повірять, бо люди знають, що я пишу правду. Але важлива не віра, важливо те, що зараз у тебе багато ворогів, які охоче схопляться за мою розповідь. Багато хто хоче отримати замовлення, які зараз належать тобі, або забрати твоє майно. Вони б і раніше це зробили, але не мали за що вхопитися. А тут матимуть. Якщо щось зі мною станеться, буде чудова нагода вдарити по тобі. Вимагати суду й конфіскації майна. Може, твоїх грошей вистачить, щоб відкупитися, а може, й ні. Так, велетень потужний, але раптом сюди надішлють війська? Думаєш, не надішлють? А якщо я напишу, що бачив у твоєму підвалі кайзерівських шпигунів? Що ти постачаєш до армії гниле сукно, сирий порох та лежале борошно не просто так, а щоб підірвати обороноздатність Росії? Німецький агент у глибокому тилу! Ага, бачу, тобі сподобалася ця ідея! Он як оченята забігали! Тобі ж і так було важко через цей «фон» у прізвищі. А коли стане відомо, що якийсь фон Шпіл причетний до вбивства Івана Карповича Підіпригори, тебе ж знищать! На тебе зразу накинеться стільки охочих до твоїх грошенят, що від усіх твоїх статків вмить нічого не залишиться! І не допоможуть тобі, ані твої азійські дикуни, ані велетень!
Барон показав очима, щоб я зняв кляп. Я зняв. Фон Шпіл скривився. Ненавидів мене, але вмів триматися.
— Ми домовимося так. Ти забудеш про мене назавжди. Ані слова, нічого не писати й не розповідати. Вона теж мусить мовчати,— кивнув у бік Альчести. — Наче нічого й не було. — Дівчина гнівно повела плечима. — Тоді я забуду про вас. Але якщо я почую чи прочитаю щось твоє про мене, сприйму це як оголошення війни. Тоді я знищу тебе. І її. Де б ви не були і скільки б це мені не коштувало.
— Домовилися, — сказав я.
— Ваню, вбий його, та й усе! — втрутилася Альчеста.
— Розв’яжи мені руки, — сказав барон.
— А ось це не обов’язково. Альчесто, пригальмуй, — попросив я. Вона пригальмувала, я висадив фон Шпіла, і ми поїхали далі. — Ну, здається, втекли.
— Та було б добре. — Альчеста усміхнулася. Я переліз на переднє сидіння. Почув позаду страшенне ревіння. — Чорт забирай, велетень!
Я визирнув у вікно. Вдалині побачив пагорб із будинком фон Шпіла. Там щось мигнуло. Якесь величезне тіло стрибало так, що вилітало над верхівками дерев. Цього я не чекав. Думав, що барону треба повернутися, щоб підняти велетня, і у нас є принаймні півгодини в запасі. Тільки їх не було. Велетень уже біг за нами!
— Загальмуй у ярку! — крикнув я.
— Треба тікати! — закричала Альчеста.
— Ми не втечемо! Гальмуй! — Вона зупинила машину. — Іди цим ярком, потім поверни ліворуч і біжи до роздоріжжя. Там чекатиме чоловік на візку. Лікар Піддубний. Скажеш, щоб відвіз тебе в Охтирку і посадив на потяг. Тікай звідси подалі!
— А ти? — спитала Альчеста.
— Я спробую відволікти велетня.
— Але... — почала дівчина, але в нас не було часу. Я кинувся до неї, поцілував, відчинив двері і виштовхнув. Сам сів за кермо і натиснув на газ. Можна було спробувати втекти лісом, але я мусив привернути увагу велетня, тому повернув на поле, яке тягнулося вздовж укритих лісом пагорбів. Вискочив на якийсь путівець і помчав. Позаду чулося ревіння страшної сили. І навіть в авто я відчував, як струшується земля. Гнав уздовж пагорбів. Велетень мусив мене помітити, тоді б я вискочив і спробував би сховатися серед дерев на схилах. Я натиснув на газ, а потім різко загальмував, бо на дорогу вискочила людина. Я хотів вистрелити в неї, подумав, що це хтось із охоронців, але впізнав професора Бар-Кончалабу.
— Ви що тут робите?
— Іване Карповичу, за мною! — крикнув Бар-Кончалаба. Він був дуже переляканий. — Вилазьте, це єдиний шанс урятуватися! Ось гілка, заблокуйте педаль газу, нехай авто їде далі!
Я повірив йому. Не було часу обмірковувати, але я знав, що машиною все одно не втечу. Витиснув педаль зчеплення, натиснув на газ, заблокував педаль гілкою, почав відпускати зчеплення, авто покотило дорогою.
— Швидко, за мною! — закричав професор, і ми побігли до схилів пагорба. Забігли за перші дерева, почали дертися вгору, потім Бар-Кончалаба зупинився, щось підняв, і я помітив нору, видовбану в місцевій глині. — Сюди!
Ми залізли, ледь вмістилися, Бар-Кончалаба зачинив вхід.
— Треба потрусити перцем, щоб збити нюх чудовиську! — прошепотів я.
— Він не те нюхає! — заперечив професор. — Велетень шукає страх! Якщо ви хочете, щоб він нас не знайшов, спробуйте не боятися.
— Я не боюся!
— Це зараз, а коли велетень наблизиться, все буде зовсім інакше! Хочете випити? Я можу долати страх, лише коли вип’ю. — Професор тицьнув мені фляжку.
— Ні, дякую, — відмовився я.
— Тоді думайте про щось приємне. Про найприємніше у своєму житті. Про найсолодшу мрію. Пориньте і спробуйте не боятися, бо якщо впустити в себе жах, велетень відчує його, знайде і вб’є нас! — зашепотів Бар-Кончалаба, потім зробив одразу кілька великих ковтків. Запахло коньяком. — Думайте! Не підведіть! У вас не мусить бути і крихти страху!
Я замислився, про що б таке думати. Звісно, про Моніку, про мою чудову доньку, яка була десь далеко-далеко. Я думав про неї, серце моє переповнювалося ніжністю, а потім думав про Альчесту. Чи не заблукала вона, чи чекав на місці Піддубний, як і обіцяв, чи повіз, чи не помітив їх велетень? Ні, велетень був десь поблизу. Чутно було, як тремтить земля від його важких кроків. Він наближався. І тут я відчув страх. Професор зробив іще кілька ковтків. А я почав думати про Моніку. Про Альчесту. Про Моніку. Про Альчесту. Я не міг зосередитися, думки стрибали з одної на другу, а велетень наближався, вже чулося його ревіння. Холод смерті розливався в повітрі й затікав у нашу нору. Моніка, Альчеста. Альчеста, Моніка. Я розривався, не знав, про кого думати, а велетень був уже зовсім поруч. Гучно заревів, і я б скрикнув від переляку, але уявив Альчесту, що бавиться з Монікою. Вони про щось балакають, потім бігають по зеленій травичці, потім сидять біля самовара на хуторі і п’ють чай. Вони сподобаються одна одній, обов’язково сподобаються, я був упевнений. Потоваришують. Моніка, Альчеста. Альчеста, Моніка. Велетень проходив десь зовсім поруч, тріснула колода, на яку він наступив. Та я думав про дівчат. Уявляв їх на своєму хуторі. На нашому хуторі. Як катаю візком, запрягти Чалого. Моніка, Альчеста. Альчеста, Моніка.
Не знаю, скільки минуло часу. Я так занурився у мрії, що забув про все. Мене поторсав за плече Бар-Кончалаба.
— Господи, здається, ми врятувалися! Іване Карповичу! — Професор поліз обійматися. Я був наче очманілий, не розумів, де я і що зі мною. — Це диво, це справжнє диво! Як ви змогли не злякатися?
— Та я той, не з лякливих.
— З чудовиськами все інакше! Найсміливіші люди відчувають страх, коли бачать чудовисько, особливо вперше. Треба довго вчитися витримувати чудовисько поруч. Я звичний, я стільки років вивчаю їх, я знаю, як ховатися від страху, але ви, ви!
— Тихо, не кричіть. А раптом велетень поблизу?
— Ні, я чув його кроки, що віддалялися. — Професор відчинив хід до нори й виліз на поверхню. — Господи, сонце! Я вже думав, не побачу тебе!
— Як ви тут опинилися, професоре?
— Ну, я ж упізнав вас, Іване Карповичу. Попри вашу бороду впізнав. І дуже зацікавився, чого це ви розпитували про фон Шпіла.
— Але ви не розповіли про велетня.
— Та ви ж і так про нього знали.
— Я знав, але до кінця не вірив. Думав, що це побрехеньки.
— Ні, які там побрехеньки. А що ви робили у фон Шпіла?
— Розслідував одну справу. — Я не хотів вдаватися в подробиці про Альчесту. Хвилювався, чи вдалося їй утекти.
— І що ж ви так ризикували, Іване Карповичу? Якби я не вискочив, велетень убив би вас. Я думав, у вас завжди є запасний план, і не один.
— Цього разу не було. Барон зміг якось швидко викликати велетня. Я висадив фон Шпіла за дві версти від його будинку. Думав, поки добіжить і підніме велетня, в нас буде час утекти. Але велетень почав гонитву майже одразу.
— На пальці у барона є великий перстень. Коли фон Шпіл його тре, велетень прокидається і поспішає до свого пана. Не знаю, як це діє, але діє. Барон потер перстень, і велетень побіг.