Одіссея найкращого сищика республіки

— Ну, якщо хочете, я можу показати. Тільки це коштує недешево.

Я показав йому гаманець.

— Тоді ходімо. — Він повів мене у двір. — Обід уже скоро закінчується, треба діяти швидко!

Ми зайшли в сарай, там стояли ящики.

— Ось цей. — хлопець спритно відідрав дошку у одного, досить великого, за розмірами подібного до труни.

— А печатки? — спитав я, бо хлопець їх зламав.

— Поставлю нові! — Видно було, що він відчиняв не перший ящик. — Ось, що я вам казав!

У ящику були сукні. Кілька штук. Під ними якісь коробки.

— Ось список. У кожному ящику докладний список надісланого. — Він показав аркуш паперу. Сукні, черевики, парфуми, капелюшки, ще якісь слова, значення яких я не знав. Навпроти кожної речі проставлена ціна. Всі дорогі, в сумі виходило більше тисячі рублів. — І борони боже, якщо щось зникне. Працював у нас один, украв для своєї коханки якісь дуже гарні панчохи. Так потім приїхали баронові люди й так побили, що досі ходити не може! З бароном краще не зв’язуватися! — хлопець перейшов на хрипкий шепіт. — Переконалися? Тепер платіть!

Я заплатив. Серце аж гупало від радощів. Хлопець повернув дошку на місце, розплавив сургуч і відновив печатки власним штампом.

— Ти давно працюєш на цій пошті? — спитав я, коли ми вийшли.

— Майже два роки.

— І коли почали надходити ці посилки?

Наперед знав, що почую. Альчесту викрали приблизно рік тому, посилки мали почати надходити десь тоді ж. Хлопець мусив підтвердити очевидне.

— Коли я тільки починав працювати, вони вже приходили. І раніше приходили. Що? — Він помітив моє розчарування.

— Ти нічого не плутаєш? Посилки з жіночим одягом, коли почали надходити вони?

— Коли я тільки прийшов на роботу, два роки тому, посилки вже надходили, — запевнив хлопець. Не схоже було, щоб він брехав. Але два роки тому Альчеста була на волі! Не міг же фон Шпіл почати витрачатися на неї заздалегідь. Може, він узагалі не витрачався на неї? Я скривився. Вже встиг повірити, що знайшов бідолашну дівчину.

— Ви ще щось хотіли дізнатися? — спитав поштар. Я подивився на нього. Треба було таки перевірити барона.

— Дізнатися — ні, але мені потрібна твоя допомога.

— Яка? — Хлопець трохи злякався. Коли почув, що мені треба, злякався ще більше. — Я не хочу переходити барону дорогу! Я дещо чув про нього! Ні!

— А що як я докладно опишу йому нашу розмову? Згадаю, що ти в ящик із речами лазив, читав список предметів. Що буде тоді?

— Ні! У вас немає доказів! Я скажу, що нічого такого не було!

— Невже ти думаєш, що тебе про щось питатимуть? Здається, ти погано знаєш барона. Він просто накаже знищити тебе — і все.

Поштар важко дихав. Я дав йому ще грошей. Це вирішило справу.

— Ось і добре. Коли очікується авто від барона?

— Завтра.

— Гаразд. Увечері затримайся на роботі, дочекайся мене.

— Що ви замислили?

— Заплатити тобі ще. Наприклад, сто рублів. Ти ж не проти? Увечері по тебе зайдуть. Приготуй ключі, нам треба буде навідатися в сарай із посилками.

— Це заборонено!

— Хіба сто рублів — це не дозвіл?

Хлопець нічого не відповів, тільки кивнув.

Поки я розмовляв, Піддубний винайняв номер у готелі неподалік від казарм місцевого гусарського полку. Дивився, як на плацу новобранці били по опудалах багнетами.

— Бачите, готують нові сили. Кажуть, улітку відбудеться новий наступ, який мусить зламати хребта тевтонам, — сказав Піддубний.

— Німці вправні вояки, зламати їм хребет буде важко, — заперечив я.

— Ви не вірите у міць російської зброї? — здивувався лікар.

— Не вірю, бо німцям ми тільки програвали. Але якщо війна закінчиться, буду тільки радий.

— А правду кажуть, що ви мазепинець?

— Ні, брешуть.

— А що ви думаєте про рухи ті в Києві, де мазепинці збираються й балакають про автономію малоросійських провінцій?

— Я зараз лише про барона думаю.

— Ну так, Іване Карповичу, треба вміти зосереджуватися на одній справі, — закивав Піддубний. — І все ж я дуже хвилююся за вас. Барона охороняють семеро справжніх розбійників.

— У мене великий досвід спілкування з розбійниками, — запевнив я. — А поки йдіть на пошту і дивіться за нашим поштарем. Такий високий, очі бігають. Я не дуже йому довіряю.

Піддубний слідкував за хлопцем до вечора, потім привів його. Поштар не пручався, заночував у нас. Вночі стогнав і двічі падав із дивана. Здається, йому снилося щось страшне. Наступного ранку ми прийшли на склад. Поштар відчинив ящик.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав він.

— Подорожувати, — пояснив я. — Приберіть сукні.

— Не треба брати речей, за це барон голови зніме! — злякався поштар.

— Я й не беру, я додаю.

Піддубний прибрав сукні, я розставив ящички й пакети з іншими покупками так, щоб улізти самому.

— Господи, що це ви робите? — Поштар зблід і тремтів.

— Що треба, — відповів я. Середина ящика була оббита тканиною, я ще поклав матрац, то лежати було зручно. — Накривайте.

Піддубний прикрив мене сукнями, зверху поклав список речей у ящику. Мене дописувати не став. Накрив папером.

— Зачиняй! — наказав поштарю.