Одіссея найкращого сищика республіки

— Це ти серйозно?

— А ти не бачиш?

— Та бачу. — Вона підвелася, виглядала розгублено, підійшла до вікна. Вона була така гарна, що у мене аж у грудях запекло. Я стиснув зуби, щоб не застогнати. Альчеста повернулася, сіла поруч. — Кажуть, твоя перша дружина теж була італійкою.

— Так.

— Схожа на мене?

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім. Ну, крім того, що і вона, і ти — красуні. Але ви дуже різні.

— У тебе є донька.

— Так, Моніка. Вона зараз в Англії, але я обов’язково привезу її. Вона — добра дівчинка. — Я скривився.

— Що, болить? Я зараз покличу лікаря. — Альчеста збігала по Піддубного. Той зробив якийсь укол, і я майже одразу заснув.

Прокинувся вже увечері. У кімнаті сиділи Альчеста, лікар і професор. Пили чай. Зраділи, коли я їх покликав.

— Ми якраз зібралися, щоб вирішити, що робити далі, — пояснив Бар-Кончалаба. — Хочемо, щоб і ви долучилися.

— Як ви почуваєтеся? — спитав Піддубний.

— Могло бути гірше. Що зі мною?

— Складне поранення руки та грудей. Вам дуже пощастило, що куля не зачепила серце. Я зупинив кров, обробив рани. Але куля подробила кістки лівої руки. Щоб зібрати її, потрібні хороші хірурги. Треба їхати в Київ чи Москву. І то якомога швидше.

— Велике місто потрібне й тому, що там ви будете в безпеці. Фон Шпіл не відправить велетня в Москву чи в Київ, бо скандал змете барона. А ось у невеличкому містечку, тим більше на вашому хуторі, краще не залишатися, — додав Бар-Кончалаба.

— Я попливу за кордон, через Мурманськ. Там і буду лікуватися. Мені треба доправити пані Альчесту до батька, а самому провідати доньку.

— Ні, Іване Карповичу, це неможливо. — сказав Піддубний. — Бо...

— Буде так, як я сказав.

— Ваню, послухай лікаря, — попросила Альчеста і подивилася на Піддубного. — Говоріть.

— Іване Карповичу, ви дуже слабкі. Навіть доправляти вас залізницею до Києва досить ризиковано. Про подорож аж до Мурманська, а потім пароплавом не може бути й мови.

— Мені треба...

— Ваню, тобі треба вилікуватися. Одужати, вилікувати руку, а не залишатися калікою. Ти хочеш тримати доньку на руках?

— Пані Альчеста права, Іване Карповичу, — сказав Бар-Кончалаба. — Вашій доньці буде не дуже весело, якщо їй привезуть труну з татом. Або якщо тато стане одноруким калікою. Це той випадок, коли краще не поспішати. Наведіть лад у справах, а потім усе встигнете.

— А ви? — спитав я і подивився на Альчесту. — Ваш батько чекає.

— Поки що дам телеграму, сповіщу, що знайшлася.

— Ви не поїдете до нього? — здивувався я.

— Ні, я буду доглядати за вами, — сказала Альчеста, і я так зрадів, що аж знепритомнів. Щоправда, ненадовго. Знову розплющив очі.

— Іване Карповичу, ви, той, спокійніше, — попросив Піддубний. — Вам поки що краще притримувати почуття.

— Добре.

— Завтра вранці я поїду до Харкова, — сказала Альчеста.

— Сама? Це небезпечно!

— Спокійно, Іване Карповичу. Я складу пані Альчесті компанію, — пообіцяв професор. — Можете не турбуватися. Вона дасть телеграму додому, я ж попіклуюсь про те, щоб викупити вам окреме купе в потязі до Києва. З вами залишиться лікар. Думаю, вже післязавтра ми зможемо виїхати до Києва.

— Може, мені краще поїхати на свій хутір? — спитав я. — Будинок мусить бути готовий.

— Іване Карповичу, вам потрібна термінова хірургічна допомога, — сказав Піддубний. — Вам і так пощастило, що куля загальмувалася в руці, трохи змінила напрям руху, інакше могла влучити прямо в серце. Скористайтеся цим везінням. Або Москва, або Київ, тільки там є лікарі, які зможуть вам допомогти.

— Київ. У Москві мені погано дихається.

— Ну, ми теж подумали, що Київ — кращий варіант, — кивнув Піддубний.

— Що ж, залишимо молодят, — сказав Бар-Кончалаба.

— Зачекайте, коли будете в Харкові, передайте від мене подяку вчителеві гімназії Гервасію Йоганнсену. Без його допомоги я б не знайшов Альчесту.

— Добре, Іване Карповичу, — кивнув професор. Вони з лікарем вийшли. Альчеста сіла поруч. Узяла за праву руку. Ліва боліла, але я терпів. Потім думати про поранену руку забув, бо Альчеста сиділа поруч. Моя Альчеста.

Уранці Піддубний наколотив дуже солодкою чаю і змусив випити. У сусідній кімнаті хтось стогнав.

— Це господар відходить після вчорашнього. Зараз дам йому похмелитися, щоб він вас не турбував.

Невдовзі стогони припинилися. Я лежав, засинав, прокидався, весь час думав про Моніку та Альчесту. Я вже уявляв, як ми сидимо на хуторі й про щось говоримо. Утрьох. Хіба не рай?

Альчеста повернулася вже увечері.

— Телеграму відправила. Але не обіцяють, що вона дійде. Бо ж війна. До вас гості.

— Гості? — здивувався я. — Хто?

— Це ми, Іване Карповичу. — До кімнати зайшов Гервасій Гайнріхович з сином. — Дуже раді бачити вас живим! І вибачте, що я вас не впізнав під час розмови!

— Та це я вам вдячний, бо без вашої підказки міг шукати досі.

— То ви шукали пані Альчесту? — спитав Югурта. Він захоплено дивився на дівчину.