Одіссея найкращого сищика республіки

— Мені здалося, що він палає від пристрасті.

— Палає. Але він же мрійник. Палає до мене, мене розчавлять, йому привезуть нову дівку, палатиме до неї. Я б не переоцінювала власної значущості для барона.

— Але ти ж хочеш утекти звідси?

— Звісно, хочу. Ти їж, їж. Ну, давай, за знайомство. — Альчеста підняла келих. Я взяв пляшку, бо другого келиха не було. Ми почаркувалися. Я відвів погляд, бо дуже захотілося цілувати її вуста. Яка ж вона була гарна! Альчеста усміхнулася. — Що і шматок у горло не лізе?

— Ти занадто гарна, — хрипко визнав я. — Вибач. Мене наче рядном накрило.

— Чим накрило?

— Рядном. Це шмат грубого полотна, в якому по селах носять сіно або солому.

— О, не знала такого слова. Я ж більше з благородними спілкувалася, вони про рядно не згадували. То таки вип’ємо?

Ми знову почаркувалися і випили. Вино було смачне, солодке, хмільне. Я відкусив шматок м’яса. Ще зі вчорашнього обіду нічого не їв, щоб шлунок був порожнім. Тепер апетит був добрячий.

— А з ящиком ти добре вигадав.

— Добре, що ти не закричала, коли побачила мене. Ти — смілива.

— Після того, як побачиш велетня, важко лякатися чогось іншого. Але що далі?

— Далі? Завтра чи післязавтра барон прийде. Я приставлю йому пістолет до голови. Вийдемо з ним, сядемо в машину. Кермувати вмієш?

— Умію.

— От і добре. Ми поїдемо. Дорогою викинемо барона і зникнемо звідси. Я відвезу тебе в Мурманськ. Посаджу на пароплав. Сам попливу з собою, мені треба до Англії. А ти попливеш далі, додому, до батька. — Від цих слів стало так сумно, що я ледь не заплакав.

— Ваню, ти жуй, жуй, — нагадала Альчеста, і мені стало соромно. Та що ж таке? Ну як так можна? Оце побачив і голову втратив! Іване Карповичу! Вас же читачі не поважатимуть: дурень, що не голову слухається, а цюцюрку!

— План так собі. Іншого немає?

— Ні.

— Погано, — зітхнула Альчеста. Налила ще вина, відкусила шматок м’яса, потім сиру. Мені завжди подобалися дами з апетитом, а не такі, що клюють, наче горобчик.

— Я все зроблю як треба, не хвилюйтеся, — запевнив дівчину. — Досвід маю.

— Який досвід? Пістолет до голови приставляти?

— Такий теж.

— А хто ти? Що це за робота в тебе така?

— Неважливо зараз. — Я несподівано відчув, що боюся схибити. Найгірше у такій справі — боятися, тоді точно схибиш. І боявся я не за себе, а за неї. Боявся, що якось все піде не так, і я її втрачу, і потім витиму, як колись за Ізабеллою. Аж скривився від цих думок.

— Що таке? Чого ти кривишся? Зле тобі?

— Ні, не зле. А як ти тікала?

— Він двері в підвал забув зачинити. Прийшов уже нетверезий, я йому голову закрутила, коли повертався, не зачинив. Я вийшла, піднялася нагору, вибралася з будинку, побігла.

— Дорогою?

— Дорогою, з пагорба. Думала, що до ранку не помітять. Але барон згадав, кинувся в підвал — мене не було. Відправив велетня. Той наздогнав. Я в кущах ховалася, але в нього ж нюх, як у собаки. Знайшов.

— Окрім барона, до тебе хтось ходить?

— Ні.

— А їжу ж приносять?

— Онде у дверях отвір, туди й подають. А дверей не відчиняють.

Я озирнувся, подивився на стіни, складені з кам’яних брил.

— Ну що, більше у нас виходу немає, крім як спробувати втекти. Згодна?

Вона замислилася, зітхнула.

— Це ж певна смерть. Але знаєш, якось дуже вже мені все це набридло. Згодна.

— Ось і добре. Давай обговоримо, як діяти.

Ми поговорили, що і як, потім я розповів про своє перебування на Сардинії. Альчеста розчулилась, аж сльозу пустила. Потім спитала, як я до Сардинії добирався, і розповів я їй усі мої пригоди. Було що розповідати, час швидко минав. Увечері ще вина випили, поїли. Я тільки губи кусав, бо й далі було страшно, що не втечемо. Хотів сподіватися на краще, а воно якось не виходило. Побачив коробочку з меленим перцем, яким Альчеста м’ясо трусила.

— Гостре люблю, — пояснила вона.

Показала, де мені спати.

— О котрій барон зазвичай приходить?

— Та коли як. Коли вранці, коли в обід, коли ввечері. Тут у підвалі сонця не видно, але освітлення за розкладом. О десятій вечора вимикається, о сьомій ранку вмикається. Свічок чи лампи гасової барон мені не дає, каже, що я мушу спати більше, щоб шкіра добра була. Хоча яка там шкіра, коли я сонця не бачу!

— У тебе чудова шкіра.

Ми посиділи ще трохи, світло згасло. Невдовзі почувся рух у коридорі. Аж підлога під ногами заходила.

— Велетень лізе, — прошепотіла Альчеста і напахтила мене своїми парфумами. — Це щоб чужого не відчув. І говори тихо.

Підлога ще потремтіла трохи, потім стихло все.

— Зранку повернеться. Десь перед тим, як світло ввімкнуть. Добраніч, Ваню.

— Добраніч, Альчесто, — зітхнув я, знаючи, що не вдасться мені заснути ані на мить. Бо думатиму про неї.

Аби був забобонним, поскаржився б на ворожбу, подумав би, що маком обсіяли. Бо не могло ж так бути, що жив собі жив, а тепер про все забув і лише про Альчесту думав. Але у ворожбу я не вірив, а от як голову люди втрачали — бачив. Навіть не здогадувався, що й зі мною може таке трапитися. Та ось трапилося. Нове випробування чи радше кара, бо не міг я його винести, зовсім не міг. Лежав і ремствував, коли рух поруч відчув. Схопився за пістолет, про всяк випадок.