Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Як? — розгублено спитав той.
— Так, щоб ніхто не здогадався, що в ящик лазили.
— Але вашого товариша вб’ють!
— Зачиняй.
Поштар почав прибивати кришку. Я зробив ножем отвори у тканині, трохи розширив щілинки між дошками, щоб дихати й спостерігати за тим, що діється зовні. Хлопець поставив печатки на ящик. Піддубний постукав по кришці.
— Іване Карповичу, не страшно в ящику? — пошепки спитав лікар.
— Та мене в кургані закопували, і у власній труні я лежав, після труни в ящику мені — наче в раю, — заспокоїв я. — Не хвилюйтеся, ідіть і не крутіться тут, виконуйте те, що вам сказав.
— З Богом!
— З Богом! — відповів. Піддубний повів дуже схвильованого поштаря. Його попередили, що отримає кулю й не отримає грошей, якщо спробує сповістити людей барона.
Лікар пішов, а я пролежав у ящику більш як годину. Потім почув кроки.
— Ось, ваші посилки, — сказав поштар. — Великий ящик і кілька менших.
Відповіли чужою мовою, яка видалася трохи знайомою. Щось подібне я чув під час служби в Туркестані. Ящик підняли і поставили. Мабуть, не чекали, що буде такий важкий. Щось поговорили, потім знову підняли й цього разу вже понесли. По ящик приїздило авто з великим багажником, повантажили туди. Рушили в бухгалтерію. Там узяли теку зі звітами. Я тихенько лежав у ящику і прислухався. Виїхали з міста, через годину двигун почав ревіти і я відчув, що ми деремося вгору. Охоронці переважно мовчали. Коли видерлися, хлопці посигналили, мабуть, щоб нам відчинили ворота. Заїхали у двір і зупинилися. Ящик витягли. Я припав до щілин. Перед очима був кут будинку, складеного з великих кам’яних брил. Потім сходи на великий ґанок. Величезні дерев’яні двері, радше схожі на ворота. Мене занесли в будинок із надзвичайно високими стелями. Справжній палац, три сажені заввишки!
— Пане, це ящик із вбранням, — сказав один з охоронців. Непогано розмовляв російською.
— Несіть у підвал, — почув я чийсь голос. Мабуть, баронів, але фон Шпіла не побачив. Мене понесли кудись, потім щось загриміло і заскреготало. Я схопився за браунінг, не розумів, що діється. Скрегіт припинився, і мене понесли вниз. Стрибали на великих сходинках, зносили досить глибоко. У такого величезного будинку мусили бути не менші підвали. — До кімнати, — наказав голос. Точно баронів. Охоронці поставили ящик, клацнув замок, відчинилися двері. Ящик занесли у якесь приміщення, поставили. — Ідіть. — наказав барон, і охоронці вийшли.
Фон Шпіл засміявся. Може, він був божевільний і купував жіночий одяг для себе? Я чув про такі дива. А раптом якимось чином дізнався про мій план? Раптом той-таки Піддубний зрадив мене? Ні, не міг, я ж слідкував за ним весь час. Спокійно, Ваню, спокійно.
— Крімгільдо, я приніс тобі нове вбрання, — сказав барон, і я аж смикнувся в ящику. Яка ще Крімгільда? Альчеста! Тут мусила бути Альчеста! Невже це був хибний слід? Барон постукав по ящику. Чимось залізним, мабуть, обценьками. — Я зараз відкрию тобі подарунок. Вибери найспокусливішу білизну. За чверть години я повернуся, хочу побачити тебе у ній. Моя Крімі. — Голос захрипів від пристрасті. Барон почав відкривати ящик. Відривав по одній дошці. — Крімі, виходь. Невже мені знову треба брати батіг? Ти така норовлива! За чверть години мусиш бути готовою. Інакше буде гірше.
Барон відчинив ящик, подивився на речі. Якби поліз глибше, я б вистрибнув, приставив пістолет до його голови, а потім би вирішив, що робити. Можна було й не чекати, поки полізе, нападати одразу. Але я вирішив не поспішати. Спробую поговорити з цією Крімгільдою. Розпитати її, що тут і як. А потім барон повернеться, поговорю з ним. Лежав тихенько.
— Гарні речі, тобі сподобаються, моя Крімі, — прошепотів барон. — Готуйся.
Він вийшов, замкнувши за собою двері. Я почекав трохи. Потім почув гримотіння кайданів. Хтось наблизився до ящика. І вилаявся. На адресу барона. Жіночий голос. Крімгільда. Мені треба було так з’явитися перед нею, щоб вона не закричала. А то підніме тривогу, і фон Шпіл не прийде. Так, ось вона почала дивитися речі з ящика.
— Господи, якесь негарне лайно! Де це він таке взяв? — спитала жінка. Потім вигребла кілька пакунків. — А це ще що?
Здається, вона побачила один із моїх чобіт. А то, може, і обидва.
— Якого біса? — Таки була іноземкою. Трохи вчувалося у вимові.
— Не кричіть, тихо! — Я виборсався з-під речей і наставив пістолет. На дівчину. На дуже гарну дівчину. Я аж розгубився, якою вона була гарною. А ще мені сподобалося, що вона анітрохи не злякалася. Тільки здивувалася. — А хто ви? — спитала з усмішкою.
— Ви Крімгільда? — пошепки спитав я.
— Ну, так він мене називає. — Дівчина скривилася. Середнього зросту, з гарною фігурою, довгим білявим волоссям, чистою ніжною шкірою. Справжня красуня. — Хто ви?
Я помітив нашийник. На дівчині був нашийник. Від нього тягнувся ланцюг, звичайний залізний ланцюг, яким прив’язують відра в колодязях. Або собак.
— Я можу допомогти вам звільнитися, — прошепотів.
— Навряд чи. — Вона усміхнулася, наче я сказав щось смішне.
— Ви не хочете вийти з цього підвалу? — здивувався я.
— Та ні, хочу, тільки це неможливо.
Я хотів запевнити, що не існує підвалів, із яких неможливо вийти. Але мене ж цікавила Альчеста.
— Ви тут сама? — спитав я.
— Ні.
— Ще дівчата? Є Альчеста? — спитав я і помітив її здивування.
— Альчеста? А для чого тобі Альчеста? Хто ти?
— То Альчеста тут? — зрадів я. Не знав, чому більше, — чи тому, що, здається, знайшов Альчесту, чи тому, що дивився на цю Крімгільду. Вона буда дуже гарна. А, ну і забув сказати, що вона була в короткому халатику, з-під якого спокусливо визирали гарні ніжки. Ці деталі важливі для подальшого сюжету, тому я їх і наводжу, а зовсім не для того, щоб збудити хіть читачів і порадувати видавців, які вимагали від мене більше пристрастей. А ця Крімгільда була сама пристрасть. Я відчув, що тіло реагує не дуже пристойно, добре, що був у піджаку. — Вона тут? — спитав я вже без ентузіазму, а сам очима їв Крімгільду.
Як ви знаєте з попередніх моїх історій, я не схильний втрачати голову через тілесний неспокій, хоча і анахоретом мене не назвеш. І не сказати, що в мене був довгий пост перед цим, бо ж я відпрацював процедури з Кейт і Єлизаветою Павлівною, — але щось сталося тієї миті, мені аж запаморочилося, серце забилося, і по тілу розлилася млость передчуття. Мною аж захитало.
— Ти що, п’яний? — спитала Крімгільда. Я ж намагався опанувати себе, бо розпливався, наче мед на сонці.
— Ні. — хрипко сказав я. — То Альчеста тут? — спитав, але це мене зовсім не хвилювало. Тут, не тут, байдуже. Я вирячився на Крімгільду.
— Для чого тобі Альчеста? І скажи нарешті, хто ти. Я втретє питаю.
— Я...я...я... — Я не знав що сказати, у голові всі думки наче припорошено, не міг схопитися за жодну.
— Ти що, хворий на голову? Проліз у підвал фон Шпіла і бекаєш тут?
— Я приватний детектив. Батько Альчести попросив мене знайти її. — Нарешті зібрався з думками.
— Батько Альчести? — Крімгільда чомусь здивувалася. — І як його звати?
— Дон Луїджі.
— Він хіба в Росії?
— Ні, він на Сардинії.
— Хочеш сказати, що ти був на Сардинії?
— Так, занесло випадково. — Я зачаровано дивився на Крімгільду.
— А як ви розмовляли? Знаєш італійську? — Крімгільда щось сказала мені, здається, італійською, принаймні схожою на ту мову, яку я чув і на Сицилії, і на Сардинії.
— О, а звідки ви знаєте італійську? А, Альчеста навчила!
— То як же ти говорив із моїм батьком, коли не знаєш мови? — підозріло запитала дівчина.
— Там живе один руський, Чуванов, він перекладав, — пояснив я, далі дивився на Альчесту, в голові щось заскреготало. Я чогось не помітив, щось пропустив. Подивився на Крімгільду. — Ваш батько?
Мабуть, я виглядав, як баран, що дивиться на нові ворота, бо дівчина усміхнулася.
— Так, мій батько. Дон Луїджі — мій батько.