Одіссея найкращого сищика республіки

Я стиснув кулаки. Приклав холодну сталь пістолетного дула до лоба. Не можна було втрачати голову і пускатися берега. Не можна, не можна, не можна! Я переконував себе вперто і довго, але робив це, радше, щоб не чути, що сталося у кімнаті. Стримався й не стріляв у негідника, в жалюгідну потвору зі схибленою уявою. Ледь дочекався, коли він нарешті піде. Обережно визирнув. Почув шелестіння води неподалік. Озирнувся, щоб роздивитися. Кімната з високою стелею. Стіни складені з великих кам’яних брил, як і сам будинок. Як їх, цікаво, піднімали, це ж сотні пудів! Кімната велика. Посередині велике ліжко, під стінами кілька шаф, стіл і крісло. Вікон у кімнаті не було, освітлення від кількох електричних ламп. Тепло. Ага, батареї парового опалення. Такі, як у мене на хуторі.

— Приймала душ. — Альчеста вийшла мокра й розпарена, загорнута у великий рушник. Другим витирала волосся. — Розкажи, як там мій батько.

— Він дуже хвилюється. Справді, всі думають, що ви мертві, але він упевнений, що ні.

— Тато молодець. — Вона кивнула. — Він тобі заплатив?

— Ні, він зробив мені послугу і взяв обіцянку, що я знайду вас.

— І як ти знайшов?

— Шматок простирадла з вензелем барона залишився у кімнаті, з якої вас викрали.

— Але чому так довго? Рік минув, так?

— Бо спочатку слідством займалася поліція, а їй було байдуже. Коли ж за справу взявся я, все закрутилося. То ви сама тут?

— Із дівчат — сама.

— Тут є ще хтось, окрім дівчат?

— Так, велетень. — кивнула вона.

— Велетень?

— Ага, здоровезний такий. Зараз він спить, а на ніч барон відпускає його стерегти угіддя.

— Велетень? — знову спитав я, бо дівчина, здається, зовсім не жартувала. А я ж сподівався, що всі розмови про велетня — лише чутки, які барон підживлює, щоб тримати всіх у покорі.

— Так, велетень. Ти такого ще не бачив. Слухай, а ти, мабуть, не розумієш, у яку халепу устряв?

— Чому?

— Бо витріщаєшся на мене, замість того, щоб рвати волосся і прощатися з життям.

— А навіщо мені прощатися з життям?

— Бо ти звідси не вийдеш.

— Вийду!

— Ну, може, і вийдеш, але потім барон відправить велетня, і він уб’є тебе.

— Велетня?

— Слухай, ти, бачу, якось не дуже швидко розумуєш? По голові били, чи народився таким?

— Велетень — це на голову за мене вищий чи на дві? — спитав я, щоб зрозуміти, що Альчеста має на увазі.

— Велетень — це тебе на тебе поставити, і так кілька разів. Ось тут він головою стелю чіплятиме, нахилятися доведеться. — Альчеста кивнула, я подивився на неї, потім на стелю, потім знову на дівчину і знову на стелю. Сажнів два з половиною висота. Головою чіплятиме? Та що за маячня?

— Так не буває.

— Буває. Коли він вбиватиме, побачиш.

Витерла волосся і почала його розчісувати.

— Ну як так — велетень? — спитав я безпорадно. До останнього ж не вірив.

— Та звідки я знаю? Коли мене сюди принесли, він уже був. Я спочатку злякалася.

— Я думав, що ви не вмієте лякатися.

— Як тільки побачиш велетня, одразу навчишся, якщо не вмів, — запевнила Альчеста. — Слухай, а чому мені твоє обличчя знайоме?

— Моє? Не знаю.

— Дивно. Ти в Баку не бував?

— Бував, але давненько.

— Десь же я тебе бачила. В мене непогана пам’ять на обличчя.

— Ви добре російською говорите. Майже непомітно, що іноземка.

— Навчилася. Спочатку вдома, а потім уже в Баку.

— Я врятую вас, — пообіцяв я, знову геть зачарований. Альчеста зареготала. — Я пообіцяв, і я зроблю.

— Нічого ти не зробиш. Тебе вб’ють, — зітхнула Альчеста. — Господи, як же я хочу додому! Побачити море, сонце, блакитне небо! Як мені набридло в цьому підвалі!

Я хотів сказати, що врятую її, але потім вирішив спитати.

— Чому фон Шпіл вас викрав?

— Бо я йому сподобалася.

— Але він же нікуди не їздить! Як він про вас дізнався?

— З газет. У нього в Баку є нафтопромисли, читав тамтешню пресу. Побачив статтю з моєю фотографією, клепка випала, вирішив мене отримати. Написав Генріху, запропонував викупити мій контракт. Давав чималі гроші, але я відмовилася. Підозріло: якийсь барон, сидить бозна-де і хоче слухати мене сам. Цей барон уже тоді видавався мені огидним, хоч я його й не бачила ще. Фон Шпіл не відступив. Вирішив діяти підступно. Заманив нас до Харкова. Там його люди вбили Генріха, а мене викрали й привезли у цей підвал. Я спершу намагалася чинити опір. Тоді барон бив мене, не давав їжі й води. Обіцяв убити, якщо не буду слухняною. Він легко вбиває, а вмирати мені не хотілося. Довелося слухатися.

— Коли він прийде, я приставлю браунінг йому до голови, і ми з вами вийдемо звідси.

— Не вдасться. Охоронці барона, а головне велетень, уб’ють тебе. Можливо, мене теж, якщо фон Шпіл накаже. Хоча ні, поки я йому не набридла, він ще пограється.

— Набридла?

— Так, я ж лялька. До мене в цій кімнаті жило щонайменше дві дівчини. Барон убив їх, коли забажав чогось нового.