Одіссея найкращого сищика республіки

— Та я залюбки, але ж мене звати Іван Карпович, а не Мікеланджело чи Леонардо. — зітхнув я.

— Та яка різниця, як вас звуть. Ви просто мусите здивувати читача. І Мікеланджело чи Леонардо здивує значно більше, аніж цей трохи рибний Іван Карпович! Далі — що саме ви напишете у своїй історії?

— Напишу, що фон Шпіл викрав Альчесту, а я прокрався до його замку і допоміг пані Альчесті втекти. За нами гнався велетень і охоронці барона, але ми втекли і від тих, і від інших.

— Вам не здається, що це досить примітивно? Для чого ці пригоди, ці чудовиська і небезпеки?

— Як для чого? Так людям це подобається, і правда ж усе.

— Забудьте про правду, — наказав Югурта. — Правда — найбільша брехня в житті. Коли бачите правду, одразу викидайте її, як сміття, як непотріб.

— Сину, ну що ти таке кажеш, — втрутився Гервасій Гайнріхович. — Для чого я тебе тільки взяв!

— Бо я попросився! Я був зачарований пані Альчестою, її красою! Ви справжня муза! — вклонився Югурта, а потім подивився на мене. — Але співаєте ви не тому. Бо Іван Карпович — людина без освіти та уяви.

— Мишку, будь ласка, будь ввічливим з пораненим, — попросив Гервасій Гайнріхович.

— Та, ні, хай говорить. Освіти в мене справді немає. Писати-читати вмію, і все. А щодо уяви, так не маю її й на півнігтика, тому й пишу в оповідках лише про те, що сталося насправді. Коли допомагав мені граф Осика-Маєвський, так він міг навигадувати багато, але я того не любив і нещадно вирізав, бо хотів бути чесним із читачами, щоб вони довіряли мені.

— Немає більшої дурні, ніж чесність із читачами! Все мистецтво будується на брехні! На витонченій, вишуканій, химерній брехні! — запевнив Югурта.

— Ну добре, а що б ти написав про цю пригоду? — спитав я.

— Я? — Югурта усміхнувся. — По-перше, я б викинув геть і барона, і велетня, і охоронців. Бо це все занадто банально. Цим розважують людей споконвіку. А я не люблю ходжених стежок.

— Про що ж тоді розповідати?

— Про подорож. Про те, як доктор Мікеланджело мандрує разом із прекрасною Альчестою. — Югурта мрійливо примружився.

— Доктор? — перепитав я.

— Так, доктор. Людина освічена і витончена, з багатим внутрішнім світом і рефлексіями, а не такий чурбак, як ви, Іване Карповичу.

— Мишку! — Гервасій Гайнріхович почервонів, а я засміявся. Потім схопився за груди. Боліло ще.

— І що далі? Мусить же бути якийсь сюжет, щось має відбуватися, щоб читачам не стало нудно, — спитав, коли відпустило.

— А ось і ні, Іване Карповичу. І дурень може захопити читача сюжетом. Я побіг туди, а тут як стрибне, а я вистрелив, а він упав, а я туди, а він сюди. Але це все маячня, вчорашній день. Хіба це мистецьке завдання, варте справжнього автора? Справжній автор напише книжку, в якій геть нічого не відбувається, а читач відірватися не зможе від неї!

— Ну, і як йому, бідоласі, не засумувати, коли нічого не відбувається?

— А ось тут треба використовувати засоби мови. Вона мусить бриніти і вигинатися!

— Хто?

— Мова, Іване Карповичу, мова. Вона мусить бути такою збудливою і п’янкою, що читач питиме її речення за реченням, абзац за абзацом. І думати забуде про сюжет, про пригоди. Нічого не відбувається, просто подорож, Мікеланджело і Альчеста прямують кудись, і між ними поступово розквітає квітка почуттів! Вони бачать бабу-перекупку на станції, їх везе селянин Черепаха, їм зустрічається студент Перебийніс, вони живуть у древонасадця!

— У кого?

— У лісника. Але ж хіба не банально називати лісника лісником? Нехай буде древонасадцем!

— А хто ті люди, яких ви згадували? Баба, селянин, студент? — спитав я. — Не знаю жодного з них!

— Це люди, яких я зустрів сьогодні, коли ми їхали сюди. Неважливо, що це за люди! Їх узагалі можна було б вигадати. Це функції, гвинтики літературного механізму! Головне — щоб без усяких пригод. Бо пригоди — занадто легкий жанр. Автор же мусить пускатися у текстові мандри не в пошуках легкості, а щоб перевірити міць своїх літературних м’язів і витривалість легенів своєї уяви!

— Ну, не знаю, Югурто. Єдине, що можу сказати, — візьми й напиши таку книжку, як хочеш.

— І напишу. Напишу. Жодних пригод у ній, жодного чудовиська чи стрілянини, а люди читатимуть і славитимуть автора у віках. — Він усміхнувся і була в його погляді впевненість, що так і буде.

— Ну, так уже й у віках. — Гервасій Гайнріхович був налаштований дещо песимістично.

— Коли напишеш, надішли, будь ласка, мені. Цікаво почитати, бо розповідаєш яскраво, хоч я не все і второпав. Але мені незрозуміло, як писати без пригод. Ну, може, у тебе навчуся, Югурто.

Ми ще побалакали з Йоганнсенами, старший попросив у мене автограф і вони пішли. Лікар Піддубний поміряв температуру, оглянув рани і зробив укол знеболювального, щоб мені добре спалося, бо завтра треба було їхати до станції. Вранці в ліс приїхав професор Бар-Кончалаба, досить стривожений.

— Погані новини, Іване Карповичу.

— Що таке?

— Барон шукає вас. І явно не для того, щоб подякувати за чудові пригоди.

— Звідки знаєте?

— В Охтирці було чутно, як тремтіла земля. Велетень шукав вас там. Фон Шпіл хоче помститися.

— Треба було його пристрелити, — сказала Альчеста.

— Вам треба сховатися, — сказав Бар-Кончалаба. — Подалі звідси.