Одіссея найкращого сищика республіки

— Ванюшо! — Альчеста мені на шию кинулася. — Живий!

Я ледь на ногах встояв, така хвиля ніжності накотила.

— Живий, живий, — ледь прошепотів.

— О, так от чому ви до барона їздили. — Професор вийшов із кущів і захоплено роздивлявся Альчесту. — Та за такою красою можна і в пекло пробратися!

— Знайомтеся, це професор Бар-Кончалаба, мій рятівник, що допоміг сховатися від велетня, — відрекомендував я товариша. — Це Альчеста, колишня бранка барона, а це лікар Піддубний, який допомагав мені пробратися в маєток. Що ж, їдьмо!

Ми швиденько сіли у візок у покотили до Охтирки. Прислухалися, але земля не тремтіла. Велетень був десь далеко.

— Яка ж ви гарна, пані Альчесто! — сказав професор. — Якби я був скульптором, я б витесав вас із мармуру, аби був художником — намалював би вас оголеною, якби був поетом — присвятив би вам цілу поему, якби...

— Професоре, заспокойтеся, — перервала Бар-Кончалабу Альчеста. Професор скривився, але не припинив дивитися на дівчину з похапливою жадібністю.

— Барон вас шукатиме, — сказав Піддубний. — Доведеться тікати і тікати дуже далеко.

— Я сподіваюся, що в барона вистачить розуму не починати війну, в якій він усе одно програє,— сказав я.

— У нього є велетень. Я бачив, як він нишпорив пагорбами. Це було щось страшне! — тихо сказав Піддубний, наганяючи коней. — Він величезний, руки як стовбури вікових дубів! А його паща! Він може перекусити корову навпіл! Це щось жахливе!

— Михайле Григоровичу, не плекайте свій страх, переступіть через нього і забудьте, — порадив я. Озирнувся. Попереду, десь за версту, — битий шлях на Охтирку. Невдовзі будемо у безпеці. Я зрадів, а потім подумав, що в цьому місці найкраще зробити засідку. Он у тих кущах попереду.

Часто буває так, що думати немає часу. Якась блискавка у голові майне, і треба діяти, бо ніколи розумувати. Ось так було і зараз. Я вирвав віжки з рук Піддубного і крикнув: «Тпру!» Кінь зупинився, і я помітив рух у кущах. Штовхнув лікаря з місця візника.

— Тікайте! — закричав.

Пролунав залп. Кінь заіржав, смикнувся й завалився на бік, перевернувши візок. — Плазуйте! — крикнув я Альчесті. Професор і лікар уже сховалися за дорогою. Я лежав за тушею вбитого коня. Ще пара залпів. Я махнув рукою професору, щоб він проповз попід насипом дороги метрів десять і вистрелив звідти. Хоча б раз. Бар-Кончалаба кивнув. Він усе зрозумів — на відміну від Піддубного, був людиною досвідченою. Тихенько поплазував, а я чекав. Зараз усі гвинтівки охоронців (а що це вони напали на нас, я не сумнівався) були направлені в мій бік. І варто було висунутися, як я отримав би кілька куль. Та тут вистрелив професор. І я підхопився, переконаний, що тепер гвинтівки дивляться в інший бік. Я вистрелив тричі й упав за коня. Кулі засвистіли над головою. Я поцілив одного, а може, і двох. Професор також стріляв і міг поцілити. Чисельна перевага охоронців, — а це таки були вони — зменшилася. Охоронці продовжували стріляти. Не всі одразу. Хтось перезаряджав обойму, хтось стріляв, не даючи визирнути. Потім щось перелетіло труп коня, гепнулося і покотилося. Граната. Я міг сховатися від неї з іншого боку коня, але там мене чекали кулі. Смикнувся, наче грав у футбол і робив підкат. Ногою вдарив, і граната полетіла з дороги. Мене намагалися поцілити й зачепили ногу, але граната вибухнула на узбіччі. Осколки летіли поруч, та не в мене. Тільки граната могла в них бути не одна.

Я думав, що робити далі, коли несподівано пролунали постріли, крик одного з охоронців і залпи в зовсім іншому напрямку. Я викотився з-за коня і достріляв обойму по кущах, де ховалися нападники. Два тіла лежали на дорозі. Одного поцілив я, ще одного, мабуть, лікар Піддубний, який проповз далі й тепер стріляв у нападників майже з тилу. Полетіла граната. Якраз за насип. І майже одразу вилетіла назад. І кинула її Альчеста! То була вона! Вона стріляла! Граната вибухнула в повітрі. Я закотився за коня, змінив обойму, викинув чобіт на дорогу. Одразу дві кулі підстрелили його. Охоронці чекали, що я знову викочуся на дорогу, я підвівся над конем і стріляв по кущах. Ще хтось скрикнув. Я сховався. Почув шипіння. Бікфордів шнур!

— Іване Карповичу, на три! — крикнув Бар-Кончалаба. Я вставив останню. Здається, у професора була вибухівка!

— Раз! — крикнув я. Охоронці почали стріляти.

— Два! — крикнув професор.

— Три! — заволав я і підвівся над конем. Охоронці вдарили по мені, куля влучила у груди, я покотився, але встиг побачити кілька зв’язаних динамітних шашок, що летіли в бік кущів. Я впав, почув вибух, радісні крики Альчести й професора, знепритомнів. Дуже не хотілося помирати, і я чомусь був просто-таки впевнений, що не помру.