Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Маргарет… Маргарита.
— Значить, Марго, — на французький манер промовив Швед. — Маргарита… — повторив, ніби смакуючи його. — Мені подобається.
— Правда?… Я подумала, якщо народиться дівчинка, то нехай буде Маргарита. На честь святої Маргарити Шотландської.
— Хай так, — Марко усміхнувся. — Ця свята добряче попрацювала для нашого з тобою щастя, Лізо.
Він нахилився до неї, загорнув у поли свого пальто, знайшов губами її губи.
— Я повернуся, — додав зовсім тихо. — Обов’язково повернуся, Лізонько. А потім ми поїдемо до Англії. Обіцяю!
Елізабет полегшено зітхнула.
За склом веранди тітка Дарина махнула ще раз рукою.
Вони її не помічали.
— Маргарита… — прошепотів Марко, знову і знову цілуючи Лізу. — Чудове ім’я. Маргарита… Не дочекаюся, аби взяти її на руки….
* * *
1929 рік, березень.
Харбін.
Він зустрічав дощем і холодним пронизливим вітром. Розгорнувши над головою Парасолю і піднявши комір теплого пальто, Швед озирнувся: на залізничній платформі — нікого.
Значить, тепер треба вибратися звідси, знайти якийсь транспорт і відшукати оте кафе, чи то пак пельменну під неповороткою назвою «Донг-Фанг». Там його чекатимуть.
Одразу за залізничною станцією мокли під дощем зіщулені візники. Один з них кинувся до респектабельного пана, що вийшов із залізничної станції, забелькотів щось по-своєму…
— «Донг-Фанг»… Мені потрібен «Донг-Фанг»… пельменна така… — Марко, засвоївши лише найуживаніші фрази та слова китайською, спробував сконструювати з них зрозуміле для китайця речення.
— «Донг-Фанг»… «Донг-Фанг»! — радісно закивав йому у відповідь візник, вказуючи рукою на свою промоклу конструкцію, що складалася з убогого навісу, сидіння й передньої частини велосипеда.
— Схоже, цю пельменну тут знають усі… — Марко заліз на хитку конструкцію, вмостився на вологому сидінні, яке візник-китаєць перед тим старанно витер ганчіркою.
За мить він вже тирлигав вулицею Харбіна, ризиковано маневруючи та розминаючись із автомобілями, колясками та іншими візниками. Тепер з-під вутлого промоклого навісу Марко міг роздивитися місто: широку простору вулицю з російськомовними та китайськими вивісками, ошатними будівлями та нечисленними перехожими на тротуарах. Дорогі авто, розминаючись, сигналили, не шкодуючи клаксонів, обдаючи перехожих на тротуарах бризками холодної дощової води…
Маркові здалося: забери оці китайські надписи — і він їде по київському Подолу чи Проскурову…
Дивно… опинитися майже на самому краї світу, так далеко від свого дому!.. Тільки від якого? Від того, що у Кам’янці? Де його дім?
Є такі, що стверджують, наче дім людини там, де вона сама. Але Марко зараз із цим не погоджувався.
Де ж він, той його дім? Там, де його батьки і любі дівчатка — Елізабет і маленька Марго? У Парижі? Чи, може, скоро буде у Лондоні?
Візник зупинився біля яскраво-червоних дверей. Зліз зі свого «залізного коня».
— «Донг-Фанг»! «Донг-Фанг»! — проговорив китайською, вказуючи на двері.
Марко подивився туди, куди пальцем вказував китаєць. За склом у затишному теплому залі — так Шведові здалося на перший погляд — за столиками сиділи люди, здебільшого європейці; розмовляли, щось смакували…
Отже, візник і справді довіз його до місця призначення. Пельменна «Донг-Фанг».
Заплативши китайцю, Марко пішов, переступаючи калюжі просто до тих вульгарних, яскраво-червоних дверей. Прочинив їх… Вони виявилися важкими та непіддатливими, але коли увійшов всередину, перше враження, що він утрапив в черговий бордель-ресторан, змінилося полегшеним видихом.
Тут було тепло, затишно, навіть вишукано.
Швед почув знайому російську мову. Навіяло…
Харбін все ще залишався точкою опори білогвардійської еміграції… Тієї, яка не послідувала за своїми генералами на кшталт Брусилова і не стала служити радянській владі. Такої самої, як він зараз: без дому, без родини, розсіяних по світу. За що вони сьогодні борються? На що сподіваються? Все ще очікують повернути собі Росію, зібравши її знову, як «єдіную і нєдєлімую»?
Марко обрав столик у затінку, в кутку. Тут його буде просто помітити тим, хто має помітити. А у інших він не викличе ніяких підозр.
Змокле пальто зняв, повісивши на спинку стільця, і всівся, очікуючи офіціанта.
— Вы — приезжий! И Вы — русский! И, очевидно, воспользовались услугами здешних возниц… Это заметно по тому, как промокло Ваше пальто…
Марко підняв стомлений погляд. Хто це тут вдає із себе Шерлока Холмса?