Твори в 4-х томах. Том 2

— Ви подивіться, як вони жлуктять, ці свині в сутанах.

— Негоже так говорити, — обізвався другий. — Вони пристойні пожильці. Та й п’ють не так уже багато.

— А я вважаю, що гоже, — сказав високий. — Іспанія має дві болячки: биків і священиків.

— Але ж ідеться не про кожного зокрема бика і не про кожного священика, — заперечив другий.

— Ні, про кожного, — сказав високий подавальник. — Не поборовши кожного зокрема, не побореш цілого класу. Треба знищити кожного бика і кожного священика. Всіх до одного. Тільки тоді їх не буде.

— Ти б це поберіг для зборів, — сказав другий подавальник.

— Ось воно, наше мадрідське варварство, — промовив високий. — Уже пів на дванадцяту ночі, а вони ніяк не надудляться.

— Вони ж тільки о десятій сіли до столу, — сказав другий. — Страв було чимало, сам знаєш. А вино дешеве, і вони за нього заплатили. До того ж воно не міцне.

— Хіба можлива солідарність трудящих, коли є такі дурні, як ти? — спитав високий.

— Слухай-но, — відказав другий подавальник, якому було років п'ятдесят. — Я все своє життя працював. І далі, скільки житиму, теж мушу працювати. А проте ніколи не нарікаю. Робота — це природна річ.

— Атож. Зате коли її немає — це загибель.

— Я завжди працював, — сказав старший літами подавальник. — Іди вже на свої збори. Нема чого тут стовбичити.

— Ти добрий товариш, — сказав високий. — Але ідеології в тебе ніякої.

— Mejor si те ialta eso que el otro [68],— відказав старший (мовляв, краще не мати ідеології, ніж роботи). — Іди собі на збори.

Пако слухав мовчки. Він ще нічого не тямив у політиці, але аж здригався кожного разу, як високий подавальник казав, що треба знищити священиків і жандармів. Високий подавальник був для нього уособленням революції, а революція також мала романтичну принадність. Сам він хотів би бути і добрим катодиком, і революціонером, і мати постійну роботу, як от тепер, а до того ще стати матадором.

— Ви йдіть на збори, Ігнасіо, — обізвався він. — Я все за вас зроблю.

— Удвох зробимо, — докинув літній подавальник.

— Та тут і одному нема чого, — сказав Пако. — Ідіть на збори.

— Pues, mе voy [69] — мовив високий. — Дякую.

Тим часом у кімнаті нагорі сестра Пако спритно випручалась із матадорових обіймів, неначе борець із лабетів супротивника, і вже з сёрцем проказувала:

— Ото ще халепа з цими ласолюбами! Матадор безталанний! Та ви ж власної тіні боїтеся. Коли вже маєте стільки пороху, показали б його на арені.

— Е, це ти вже заговорила чисто як повія.

— Повія теж людина, тільки я не повія.

— То скоро будеш.

— Але не з вашої ласки.

— Відчепись, — сказав матадор, що, діставши відкоша, відчував, як його знову охоплює ганебний страх.

— Відчепитися? А хто до вас чіпляється? — спитала сестра Пако. — Чи ви не хочете, щоб я постелила вам ліжко? Мені ж за це гроші платять.

— Відчепись, — повторив матадор, і його широке гарне обличчя скривилося, наче від плачу. — Ти повія. Нікчемна брудна потіпаха.