Твори в 4-х томах. Том 2

Аж ось ніж вийшов із нього, і Пако вже сидів на підлозі, в теплій калюжі, що розпливалася дедалі ширше.

— Затисни серветкою. Тримай так! — звелів Енріке. — Міцніше! Я побіжу по лікаря. А ти здержуй кровотечу.

— Треба б гумову накладку, — сказав Пако. Він бачив, як це робили на арені.

— Я йшов прямо, — плачучи, промовив Енріке. — Я тільки хотів показати, як це небезпечно.

— Не побивайся, — сказав Пако, і голос його долинув наче здаля. — А лікаря приведи.

На арені тебе підхоплюють і бігцем несуть на операційний стіл. А якщо вся кров з артерії на стегні витече раніше — кличуть священика.

— Скажи котромусь із тих священиків, — промовив Пако, притискаючи серветку до низу живота. Він не міг повірити, що це сталося з ним.

Та Енріке вже біг вулицею Сан-Херонімо до нічного пункту першої допомоги, і Пако лишився сам. Спочатку він сидів рівно, потім зіщулився і нарешті повалився на підлогу й лежав так, аж поки настав кінець, — лежав, відчуваючи, як життя виходить з нього, неначе брудна вода з ванни, коли вийнято затичку. Його поймав страх, у голові паморочилось, він намагався проказати покаянну молитву і вже пригадав був початок, та ледве встиг вимовити поспіхом: «Боже мій, я щиро каюся, що прогнівив тебе, гідного безмірної любові моєї, і твердо обіцяю…» — як зовсім знесилів і впав обличчям на підлогу, і невдовзі було по всьому.

Розітнута стегнова артерія випорожнюється куди швидше, ніж ми гадаємо.

Тим часом як лікар з пункту першої допомоги піднімався сходами в супроводі поліцая, що тримав за плечі Енріке, обидві сестри Пако ще сиділи в кінотеатрі на Гран-Віа, вкрай розчаровані фільмом з Гретою Гарбо, де славетну кінозірку показано в убогій, жалюгідній обстановці: вони звикли бачити її серед розкошів та блиску. Глядачам фільм страшенно не сподобався, і вони обурено свистіли й тупотіли ногами. Решта пожильців пансіону гаяла час майже так само, як і тоді, коли сталося нещастя, тільки двоє священиків уже закінчили свої молитви й готувалися лягти спати, а сивий пікадор переніс свою чарку на той стіл, де сиділи підтоптані'повії. Трохи згодом він вийшов з кав'ярні, ведучи одну з них. Це була та, котру частував матадор, що втратив сміливість.

Хлопець Пако ніколи вже не дізнався ні про це, ні про те, що робили всі ці люди другого дня і в наступні дні. Він не уявляв собі, як вони насправді живуть і як помирають. Та навіть і не усвідомлював, що вони можуть померти. Він пішов з життя, як кажуть в Іспанії, сповнений ілюзій. За свій короткий вік він не встиг утратити жодної з тих ілюзій, як не не встиг доказати перед смертю покаянної молитви.

Він не встиг навіть розчаруватися фільмом з Гретою Гарбо, яким ось уже тиждень розчаровувався весь Мадрід.