Твори в 4-х томах. Том 2

— А які успіхи у вас? — спитав я Карла.

— Та вбив ще одного з оцих… як же пак вони звуться? Тен-далла.

— Чудово, — сказав я. Я був спокійний, знаючи, що більших рогів, ніж у моєї антилопи, не знайдеш, і щиро сподівався, що й у нього здобич непогана. — Скільки дюймів?

— Ет, п'ятдесят сім, — відповів Карл.

— Покажіть, — сказав я, відчуваючи, як у мене всередині все похололо.

— Онде вони, — сказав Старий, і ми підійшли ближче.

То були найбільші, найрозкидистіші, найгарніше вигнуті, най-темніші, наймасивніші й найчудовіші роги в світі! Ужалений Гострою заздрістю, я відчув, що віднині й дивитися не зможу на Ісвою здобич. Ні, ні, ніколи!

— Чудово! — хотів весело сказати я, та тільки якось хрипко Крякнув. Я знову спробував прогнати приголомшливе враження: — Молодець! Як же це ви його вполювали?

— Там їх було три, — відповів Карл. — Усі такі здоровенні, як і оцей. Я навіть не міг сказати, котрий з них найбільший. Сутужно нам довелося. Я стріляв у нього чотири чи й. п'ять разів.

с= Ваш куду — справжнє диво! — сказав я. Це звучало вже трошки краще, однак я знав, що обдурити нікого не вдасться.

— Щиро радий, що ви роздобули таких, — сказав Карл. — Вони просто красені! Вранці ви мені неодмінно все розповісте. А зараз ви, напевно, страшенно стомлені. На добраніч!

Делікатний, як завжди, він відійшов, надавши нам можливість вільно поговорити.

— Ходіть, вип'ємо! — гукнув я йому.

— Ні, дякую, я, мабуть, ляжу. Щось у' мене голова болить.

— На добраніч, Карле.

— На добраніч. На добраніч, люба Мамо!

— На добраніч, — відповіли ми всі хором.

Біля вогню за віскі з содовою я розповів їм про наші пригоди.

— Може, вони ще знайдуть цього самця, — сказав Старий. — Ми їм запропонуємо гроші за його роги. Нехай пришлють їх у мисливську інспекцію. Скільки дюймів у тих більших рогах?

— П’ятдесят два.

— Над вигином?

— Так. Може, навіть трохи більше.

— Кілька дюймів нічого не важать. У вас чудові куду.

— Звичайно. Але чому так виходить, що Карл перевершує мене?

— Просто йому щастить, — відповів Старий. — Боже, який куду! Я тільки раз у житті бачив роги довші, ніж п'ятдесят дюймів. То було в Калалі.

— Ми ще до від'їзду з попереднього табору дізналися, що Карл убив цього куду — цю новину привіз шофер його автомашини, — сказала Мама. — Я весь час молилася за тебе. Спитай у містера Джексона.

— Ви собі не уявляєте, що ми відчули, коли побачили, які роги стирчать з вашої машини, — сказав Старий. — Ох, ви ж старий пройда!

— Чудові роги, — сказала Мама. — Ходімо подивимося на них іще раз.

— Тепер вам буде що згадати, а це найголовніше, — зауважив Старий. — Гарні куду, чорт забирай.

Але мені було прикро, і я не міг заспокоїтись цілісіньку ніч. Тільки на ранок усе минулось. Минулось і ніколи вже не верталось.

Ми зі Старим встали ще до сніданку й пішли поглянути на роги. Стояв сірий, похмурий, холодний ранок. Насувалася пора дощів.