Твори в 4-х томах. Том 2

— А добрячий лев, правда ж? — сказав Мекомбер.

Дружина перевела погляд на нього. Роздивлялася обох чоловіків так, наче вперше в житті їх побачила. Тепер вона зрозуміла, що одного з них, Вілсона, білого мисливця, вона таки не бачила досі по-справжньому. Він був середнього зросту, рудуватий, мав короткі шорсткі вуса, червоне обличчя та холодні голубі очі, коло яких залягли ледь помітні білі брижки, що весело збігались докупи, коли він усміхався. Він саме всміхнувся до неї, і вона повела очима донизу, на його похилені плечі під широким френчем з чотирма великими патронами в кишеньках з лівого боку грудей, на засмаглі руки, на його пошарпані штани та бруднющі черевики, а тоді знову подивилась на його червоне обличчя. На чолі, там, де кінчалася червона засмага, вона помітила білу смужку від його крислатого капелюха, що висів тепер на підпорі тенту.

— Отже, випиймо за лева, — сказав Роберт Вілсон. Він знов усміхнувся до місіс Мекомбер, а вона, не відповівши на усмішку, допитливо глянула на чоловіка.

Френсіс Мекомбер був дуже високий на зріст, чудової статури, якщо не вважати за ваду трохи задовгий кістяк, волосся мав чорняве, по-спортивному коротко підстрижене, уста — досить тонкі, і всі вважали його гарним на вроду. Одягнений він був у такий самий мисливський костюм, як і Вілсон, тільки новенький, років мав тридцять п'ять, ніколи не занепадав ні тілом, ні духом, добре відзначався в різних спортивних іграх і здобув кілька рекордів у рибальстві,— а оце сьогодні привселюдно показав себе боягузом.

— П'ємо за лева, — сказав він. — Не знаю навіть, як вам і дякувати за все.

Маргарет, його дружина, знову звернула погляд на Вілсона.

— Даймо вже спокій тому левові,— мовила вона.

Вілсон подивився на неї без тіні усміху, і тепер вона сама всміхнулась до нього.

— Дивний сьогодні день, — сказала вона. — Чи не краще вам надіти капелюх? Полудень є полудень, хоч ми й під тентом. Ви ж самі мені казали…

— Та можу й надіти, — озвався Вілсон.

— Ви знаєте, містере Вілсон, у вас дуже червоне обличчя, — промовила вона до нього й знов усміхнулася.

— П'ю багато, — пояснив він.

— Не думаю, — сказала вона. — Френсіс он скільки п'є, а проте ніколи не червоніє.

— Сьогодні почервонів, — спробував пожартувати Мекомбер.

— Ні,— відказала Маргарет. — То я сьогодні червоніла. А містер Вілсон завжди червоний.

— Мабуть, така порода, — сказав Вілсон. — Слухайте, а може, годі вже про мою красу, га?

— Я ж тільки почала.

— Ну то й скінчімо, — сказав Вілсон.

— Тоді взагалі не буде про що говорити, — зауважила Маргарет.

— Не мели дурниць, Марго, — сказав їй чоловік.

— Чого там не буде, — обізвався Вілсон. — Убито розкішного лева.

Марго подивилася на чоловіка, і обидва побачили, що вона от-от заплаче. Вілсон давно помітив, що заноситься на сльози, і боявся цього. Мекомбера такі речі вже не лякали.