Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
Час було їхати, тож, роздавши порожні пивні пляшки, етикетки й, нарешті, бляшані ковпачки від пляшок, що їх М'Кола попідбирав у машині, ми рушили в дорогу, ще раз викликавши клаксоном захват у жінок, переляк у дітей і бурхливі веселощі в чоловіків.
Воїни довго супроводжували машину, але нам треба було поспішати, а дорога через оленячий парк була хороша, тож невдовзі ми помахали на прощання останнім масаям. Ті стояли, поспиравшись на списи, ставні, високі, в коричневих шкурах, з прямими косами і дивилися нам услід, з усмішками на розмальованих червонясто-коричневою фарбою обличчях.
Сонце вже майже зайшло, а що я не знав дороги, то поступився місцем біля Камау гінцеві, а сам пересів на заднє сидіння біля М'Коли й Герріка. Ще завидна ми переїхали оленячий парк і опинилися на сухій, порослій рідким чагарником рівнині; я дістав іще одну пляшку німецького пива й, роззираючись довкола, помітив раптом, що всі дерева всіяні білими лелеками. Чи вони сіли перепочити, чи, може, полювали на сарану — хай там як, а в присмерку видовище було неповторне, й, зачарований ним, я віддав Дідові пляшку, де пива лишалося ще на добрих два пальці від денця.
Наступну пляшку я, забувши про Діда, випив сам. Лелеки ще сиділи на деревах, а праворуч паслося кілька газелей. Схожий на сірого лиса шакал продріботів через дорогу. Я звелів М'Колі відкрити ще одну пляшку, а тим часом ми перетнули рівнину й тепер положистим схилом піднімалися до села; попереду вже видніли дві високі гори, майже зовсім стемніло, й стало прохолодно. Я простяг пляшку Дідові, він забрав її до себе і, скоцюрбившись, ніжно притис до грудей.
Вже поночі ми зупинились на дорозі біля села, і я заплатив гінцеві, скільки було сказано в записці. Дідові я також дав стільки, скільки сказав Старий, та ще трохи на додачу. Потім між тубільцями зчинилася суперечка. Геррік мав поїхати з нами до головного табору і там одержати гроші. Абдулла теж хотів їхати з нами: він не довіряв Геррікові. Вандеробо-масай благав узяти і його. Він боявся, що вони обидва його обдурять і не віддадуть його частки, а я був певен, що вони так і зроблять. А тут іще треба було забрати бензин, який нам залишили, щоб ми або використали його в разі потреби, або ж привезли з собою. Одне слово, ми були перевантажені, та ще я не знав, яка дорога попереду. Але вирішив, що можна взяти Абдуллу й Герріка і втиснути кудись вандеробо-масая. Але про Діда не могло бути й мови. Він одержав гроші, був задоволений і тепер не бажав висідати з машини. Заліз під самий верх і, вхопившись за мотузки, торочив:
— Я їду з бваною!
М'Кола й Камау мусили силою стягти його звідти, щоб перекласти вантаж, а він кричав:
— Хочу їхати з бваною.
Поки вони поралися в пітьмі, він узяв мене за руку й почав тихо говорити щось.
— Ти одержав свої шилінги, — сказав я.
— Так, бвана, — відповів він. Справа була зовсім не в грошах. Платою він був задоволений.
Потім, коли ми сідали в машину, він знову став дертися нагору. Геррік і Абдулла стягли його.
— Не можна. Немає місця.
Він знову став щось казати мені жалібно й благально.
— Ні, немає місця.
Я згадав про свій маленький складаний ножик, дістав його з кишені й дав Дідові. Але він тицьнув його назад.
— Ні,— відмовився він. — Ні.
Потім він затих і сумирно стояв край дороги. Та коли ми рушили, він побіг слідом за машиною, і я чув, як він кричав у темряві: