Зарубіжний детектив

— Але ж могло щось статись під час руху? Приміром, окислилась клема.

— Тоді б загорілась червона лампочка.

— Гаразд, і що ж далі?

— Цей чортів міліціонер зрадів. Акумулятор сів, каже. Я просунув руку через відкрите вікно і крутнув ключ. Насправді не спрацювало.

— Ви особисто повернули ключ запалювання?

— Атож. І не повірив сам собі — стартер не працював. Я хотів підняти капот і подивитись, що там з акумулятором, але міліціонер не дозволив. Не можна заважати руху на автостраді, сказав, тут ми створимо перешкоду іншим транспортним засобам. Дурня клеїв! Адже машина стояла на узбіччі і не заважала ніякому руху. А він своєї: треба підштовхнути машину, щоб завести мотор, доїхати до заводу, а там уже ліквідувати несправність. Я зрадів, що він хоч про штраф не натякає. Його помічник весь час мовчав, не втручався і стояв збоку, а тут взяв і підійшов до машини та вперся в багажник, немовби ми вдвох не справились. Ми штовхали з усієї сили, але машина навіть не зрушила з місця. Хоча зараз я сумніваюсь, що він також штовхав. Тільки вдавав, виходить, а штовхав я один. Тоді міліціонер сказав, щоб нам допоміг ще й охоронник, а пані Палюх попросив вийти з машини — все ж легше буде. Утрьох ми швидко розігнали «фіат», і мотор запрацював. Міліціонер проїхав під гірку десь метрів із сімдесят і зупинився. Ми поспішили до машини. Я не помітив, що з нами немає другого хлопця. Напевно, він покотив у бік Варшави, тому що нас не обганяв, це точно. Ми вже були близько, коли машина раптом різко рвонула з місця і зникла за пагорбом.

— Ви побігли за нею?

— Ні. Все одно б не догнали. Та й, чесно кажучи, я думав, що «фараон» хоче нас провчити за цей злощасний акумулятор. Мені і невтямки було, що він змивається на повному серйозі.

— А сумка з грішми?

— Я зовсім про неї забув. Моя справа вести машину. То клопіт охоронника та касирки. Коли ми зійшли на пагорб і я побачив, як «фіат» зникає за обрієм, я й тоді нічого не запідозрив, подумав: міліціонер вирішив нас розіграти, щоб ми похвилювались і добирались пішки, а сам прижене машину до заводської прохідної. І тільки на заводі я зрозумів, що скоїлось.

— Ви запам’ятали цього міліціонера? Опишіть, як він виглядав. Брюнет, блондин?

На це запитання Ковальський не міг дати навіть чіткої відповіді, хоча, чесно кажучи, силкувався пригадати.

— Ну а який він був на зріст? Високий?

— Мабуть, середній. Може, трохи вище.

— А номер на його жетоні ви запам’ятали?[7]

— Ні, на це я не звернув увагу. Пам’ятаю лишень, на ньому був білий міліцейський кашкет, а ось білих нарукавників не було. Знаєте, такі, які носять співробітники автоінспекції.

— Ви це точно пам’ятаєте?

— Мені впали у очі його руки на кермі. Білих нарукавників не було.

— Ну а що ви можете сказати про зовнішність цього чоловіка? Адже коли він сидів за кермом, ви заглядали у віконце, можна було його добре розгледіти.