Зарубіжний детектив

— Якби знала — вже б знайшла їм застосування, — засміялась вона.

— А якщо серйозно — я шукаю кабінет директора. Не проведете мене?

— Так ви з міліції. — Великі очі дівчини від здивування стали ще більшими. — Шукаєте свого колегу, який нашу зарплату заграбастав?

— Так, я справді з міліції, майор Качановський, дозвольте відрекомендуватися. А чому ви думаєте, що злочинець — мій колега?

— Так він же був у міліцейській формі, у білому кашкеті, з жезлом у руці. Усі на заводі тільки й говорять про це! Дуже цікаво, чи знайдете ви його? Я особисто думаю — ні.

— Чому ж?

— Коли вони вже примудрилися вкрасти сім мільйонів, то напевно зуміють і сховати їх як слід. І самі щезнуть, хоч під землю. Не для того вони ризикували, аби попастися. Ну а ще… — дівчина завагалась було, а потім рішуче закінчила: — Ну а ще — хіба ви наважитеся визнати, що міліціонер міг виявитися бандитом!

— Саме цього чоловіка, повірте мені, ми шукатимемо особливо старанно. І знайдемо, хоч з-під землі доведеться діставати. Але тільки з вашою допомогою.

— Кожен з нашого заводу охоче допоможе вам. Але що, наприклад, особисто я можу зробити?

— Ви справді хочете нам допомогти?

— Звичайно. — Дівчині приємно було почути, що вона спроможна подати допомогу цьому симпатичному чоловікові з сивіючими скронями.

— Ви тут живете?

— На жаль, ні. Одинакам директор не надає житлової площі. У кращому випадку — кімнату в гуртожитку. Доводиться щоденно добиратися із Варшави автобусом.

— Так це ж здорово, що ви варшав’янка! Якщо у вас знайдеться час, давайте зустрінемось сьогодні о п’ятій у кав’ярні «Новий Свят». Знаєте, та, що на розі Свентокшіської і Нового Свята? У залі на першому поверсі. Там я і поясню вам, у чому полягає ваше завдання. Звичайно, наша домовленість — державна таємниця.

— Гаразд, о п’ятій я там буду.

— Ну а зараз покажіть мені, будь ласка, де тут кабінет директора.

— Це поверхом вище. Треті двері зліва. Павле, проведи пана майора до директора, — попросила вона молодого чоловіка, який проходив мимо, усміхнулася на прощання і з гідністю увійшла до кімнати, з якої тільки що стрімко вискочила.

Коли секретарка доповіла про прибуття майора Качановського з Варшави, директор вийшов у приймальню зустріти його.

— Дуже неприємна історія, — сказав він, привітавшись, — Неприємна для нас обох.

— Чому ж для обох? — здивувався майор. — Адже постраждали тільки ви. Втратили більше семи мільйонів готівкою, та ще автомашину на додаток.

— Машину до уваги не беріть, — заперечив директор. — Сьогодні-завтра грабіжники її кинуть. Що ж стосується грошей… У загальному балансі наших фінансових операцій це аж ніяк не астрономічна сума. Я мав на увазі не матеріальні аспекти справи.

— А які ж?

— Моральні. З одного боку, міліціонер, який викрав гроші…

— А з другого? — посміхнувся майор. Воістину безсмертна історія кьопенікського шевця[6]. Досить людині натягнути мундир, і оточуючі вже ні хвилини не сумніваються, що він саме той, за кого себе видає.