Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Але в нього ж, мабуть, багато справ із майном.
— Так, контора, яка керує всіма справами фон Шпіла, зараз розташована в його охтирському будинку. Саме звідти барону відправляють доповіді про стан справ. Я знаю, бо у нас у санаторії лікувався один із бухгалтерів фон Шпіла. Якось підпив і розповів, що сам жодного разу не бачив барона. Просто час від часу приїздить авто, яке спочатку забирає з пошти листи і посилки для барона, а потім заїздить до контори по звіти. Всередині завжди сидить кілька азійських слуг.
— Хто вони?
— Якісь горлорізи з Афганістану. Кажуть, у себе на Батьківщині їх засудили до смерті. Тому вони втекли до Росії, де їх найняв барон. За це вони йому віддано служать.
— Скільки їх?
— Сім.
— Кажуть, що більше.
— Ні, точно сім. Кілька місяців тому барон купив сім нових сідел, сім гвинтівок, сім шабель, сім біноклів і сім револьверів, а також сім одностроїв англійського виробництва. Мій знайомий бухгалтер бачив рахунки. Логічно припустити, що охоронців саме сім.
— Як мені відомо, вдруге барон не одружився.
— Ні. Для чого йому?
— Що ви маєте на увазі?
— Кажуть, після пожежі барон став імпотентом. Утратив чоловічу силу. Я ніколи не чув, щоб у нього була коханка чи щоб йому в будинок возили хористок. Здається, фон Шпіла це зовсім не цікавить.
Ось це мені й не подобалося. Фон Шпіл добре підходив на роль викрадача прекрасної Альчести, але біда була в тому, що, здається, жінки його не цікавили. Ще б можна було вигадати, що його захопив голос Альчести, як свого часу Харлама захопив голос Анюти. Але я знав, що співала пані Альчеста досить посередньо і голос був ні до чого. Я досі не був упевнений, що копаю у правильному напрямку. Можливо, той вензель на місці викрадення Альчести — випадковість чи спроба обдурити слідство, спрямувати на барона, який видавався дуже небезпечним. Я сумнівався. Дуже хотів, аби Альчеста опинилася саме в маєтку фон Шпіла, щоб я знайшов її, відправив до батька, а сам повернувся по Моніку, привіз її, оселився на хуторі й зайнявся б новими пригодами. Веселими та смішними, яких вимагали видавці. Я прибрав би трупи та кров, пом’якшив би розв’язки і зробив би нові пригоди Одіссея з Сули. А поруч бігала б Моніка, і їй я б розповідав казки, щоб відвадити від клятих детективів. Та я знав, що бажання не може впливати на факти. І якщо Альчести немає у фон Шпіла, вона там не з’явиться, як би я не хотів. І де тоді її шукати?
— Про що думаєте, Іване Карповичу?
— Про те, що стою на роздоріжжі.
— Ви ж не кинете цю справу, Іване Карповичу? Будь ласка! Ми мусимо розкрити таємницю загибелі Григорія Григоровича.
— Ми? — перепитав я.
— Ну, я хотів би допомагати вам. Для мене велика честь попрацювати з найкращим сищиком імперії! Дозвольте супроводжувати вас під час розслідування.
— Ні.
— Я був товаришем Григорія Григоровича і мушу за нього помститися!
— Ні.
— Я буду корисним! Я прочитав стільки детективів, я знаю ці місця, я непогано стріляю! Врешті-решт, я — лікар!
— Якщо ви читали мої історії, то мусите знати, що я працюю сам.
— Не завжди. Час від часу ви робите винятки, і я прошу вас зробити один для мене. Будь ласка, Іване Карповичу! Якщо ви не дозволите супроводжувати вас, то зробите найнещасливою людиною у світі! Я ж стільки років мріяв про справжню справу! Але щоб із найкращим сищиком імперії — я й мріяти не міг! Будь ласка! Благаю!
— Лікарю, ви хоч розумієте всю небезпеку цієї справи? Тут же самі трупи!
— Я розумію, Іване Карповичу. Я бачив тіло Супруненка, я розмовляв з анархістом, я розумію, що це не гра.
— А ваша робота?
— Візьму відпустку. Збрешу щось про термінову потребу від’їхати. Візьміть, ви не пожалкуєте, Іване Карповичу!
— Ну що ж, я візьму, але за двох умов. — Суворо подивився на лікаря.
— Я готовий на все!
— Умова перша — беззаперечне виконання моїх наказів. Якщо я кажу наступати, ви наступаєте, якщо відступати — відступаєте. Якщо я скажу, щоб ви поверталися додому, ви повернетеся і не вимагатимете пояснень.
— Я згоден, що ще?
— Ви нічого не мусите писати про цю історію.
— Іване Карповичу, але чому? Я вже написав кілька непоганих оповідань! Так, вони вигадані, на відміну від ваших пригод, але всі критики хвалять мене за добрий стиль! Я буду вашим літературним секретарем! У вас же був граф Осика-Маєвський! Я буду кращим! Я знайомий із величезним корпусом детективної літератури, я примножу вашу славу, я...
— Про свої пригоди пишу тільки я. Це правило не обговорюється. Якщо ви не згодні, до побачення. — Я зібрався йти.
— Стійте, стійте! Добре, я згоден! Не напишу про це і літери! Мені важливо просто побачити вашу роботу наживо! Важливо для майбутнього детектива! Колись я мрію таки покинути посаду лікаря і стати сищиком! Щоб потім писати не про вигадки, а про власні розслідування, як ви! Хочу пройти практику у вас. Ви ж не боїтеся молодих суперників, Іване Карповичу.
— Анітрохи. То ви згодні на мої умови?
— Так, згоден. Зараз побіжу і владнаю все з роботою. За десять хвилин буду готовий. — Піддубний зірвався з місця зі швидкістю, досить несподіваною для його дебелого тіла. Я повернувся до візка, який орендував в Охтирці. Підгодував коня жменею вівса. Думав про справу.
Піддубний прибіг за чверть години, важко дихав, у руках тримав валізу і великий пакунок, з якого стирчав чавунок.
— Я взяв найнеобхідніші речі!
— А чавунок для чого?
— Ну, нам же доведеться жити в полі!
— У полі? Навіщо?
— Ну як же, я ж знаю ваші методи, Іване Карповичу! Ми ж будемо вивчати барона, проведемо ретельну розвідку, підготуємося, а тоді вже будемо діяти! Ви завжди завдаєте удару, лише ретельно підготувавшись! — пояснив Піддубний.
Говорив він правильні речі. Насправді нам треба було оселитися десь неподалік від пагорба, почати слідкувати за маєтком, спочатку здалека, не наближаючись, щоб зрозуміти всі небезпеки і обрати сприятливий момент. Але я не хотів витрачати час. Добра розвідка забере не один тиждень. Я ж дуже хотів повернутися до Моніки.
— Досвід Великої війни показує, що ретельна підготовка часто заводить у глухий кут. Будемо діяти швидко й несподівано.
— Як саме? — Очі Піддубного загорілися.
— Ви казали, що з маєтку до Охтирки регулярно їздить машина.
— Так, їздить. За звітами з бухгалтерії і поштою.
— Пошти багато?
— Кілька десятків листів щодня. І посилки.
— Що за посилки?
— Та різні. Здебільшого з крамниць Москви та Петрограда. У барона купа грошей, він може собі дозволити будь-що.
— Цікаво, цікаво. Ну, їдьмо.
Я допоміг лікарю завантажитися у візок, і ми покотили в бік Охтирки. Дорогою розповів йому свій план.
— Господи, Іване Карповичу, це ж божевілля! Це справжнє божевілля! — здивувався Піддубний. — Величезний, невиправданий ризик! Хіба так можна? Хіба найкращий сищик імперії так працює? Ви ж завжди вчили, що треба все добре підготувати, а потім діяти!
— Лікарю, інколи треба діяти несподівано. Про Одіссея чули?
— Ну звісно!
— От він часто діяв саме так — робив хід конем. І в герої вибився, книжку он про нього написали. Барон готовий до звичайних ходів. А ось чи очікує він удару з тилу? Я сумніваюся.
Насправді я розумів, що мій план украй ризикований. Але перед очима стояла Моніка, і я ладен був на все, аби швидше її побачити.
— Нам іще треба знайти людину на пошті, — засумнівався Піддубний.
— Це беру на себе. А ви послухайте мене. — Я розповів, що треба буде зробити лікарю. Він уважно слухав, потім попросив дозволу записувати у нотатник.
— Щоб нічого не забути, — пояснив.
Він поставився до своєї справи надзвичайно серйозно. Розпитував, намагався зрозуміти.