Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
Закон 1876 року, що забороняє українську пресу і літературу, волею української нації став мертвою буквою: українська преса, ставши «підпільною» (підземною), росте і росте, а її становище «безправної і гнобленої» тільки приваблює симпатії і любов до неї українського суспільства.
Нація прокинулася і підносить духа.
Боротьба свідома стає неминучою; вороги наші уживуть усіх засобів, самих страшних.
Але... навіть і в тім разі, коли б іншого виходу не було, ліпше умерти в боротьбі, ніж умирати як покірний раб, не боронячися, цілуючи ноги того, хто визискує, хто глузує і погорджує, хто катує тебе!..
Російські студентські розрухи
Коли москаль-студент бореться за «академічну свободу», то тут нема нічого дивного, бо москалі мають академії, мають нижчі і вищі школи зі своєю викладною мовою, не тільки на своїй території, але і на територіях недержавних російських націй.
Але хіба не смішно бачити, як студент-українець бореться за «академічну свободу», коли української академії і школи не має! (на російській Україні).
Самий факт існування московських університетів і шкіл з московською викладною мовою на території українців — є глумом над свободою, є нехтуванням наших загальнолюдських прав, є ганьбою і зневаженням нашої нації, а надто освічених її членів — української інтелігенції. Не за «академічну свободу» нам треба боротися, а за саму академію, за право мати її своєю, національною власністю.
Тільки у власнім будинку є рація оздоблювати його; оздоблювання чужого без жодної відплати є смішною і нерозумною річчю...
Так розуміють справу усі поневолені європейські народи, котрі культурніші за нас і далеко попередили нас у всіх напрямах.
Боротьба в Каталонії, іспанській провінції, за рідну мову в школах тепер прибрала дуже інтенсивну фазу; там дійшло навіть до вжитку зброї, як про це свідчать щоденні часописні звістки. Такі ж події ми бачимо тепер і в Бретані (року 1903 — січень)[298], провінції французької республіки, заселеній кельтами, і там йде палка боротьба за школу в рідній мові. (Протест 200 мерів в 1902 року).
Але найбільш інтенсивна ця боротьба, боротьба за національну школу і академію, відбувається в багатонаціональній Австрії.
Студентський рух в Тіролі
Австрійський міністр народної просвіти, відповідаючи на інтерпеляцію правительству з приводу подій в місті Інсбруку (столиці Тіролю), висловив осудження маніфестаціям, що відбулися в Тіролі (Тіроль — австрійська провінція, заселена італїйцями і німцями).
Міністр не відповів прямо на домагання італійців власного національного університету з італійською викладною мовою, а обіцяв для їх в місті Інсбру-ку правничий факультет. Коли цього неможливо буде зробити з приводу протесту і контрборотьби німців (що в Тіролі складають пануючу класу), то правительство зробить це іншим шляхом.
Очевидно, австрійський міністр — сам німець — уживає хитрощів, думаючи ними піддурити і вгамувати на деякий час італійське населення... Та помилився. Часи стали не ті, коли кожній правительственій обіцянці рабська психологія народу діймала віри. Студенти-італійці не задовольнилися обіцянками німецько-австрійського правительства, розрухи і демонстрації на вулицях Інсбрука почалися знову. До студентів пристали робітники (там уже працюючі італійські упосліджені класи зрозуміли велику вагу і значення національної школи навіть в боротьбі за свої класові інтереси). Демонстранти вимагали, щоб правительство приобіцяло протягом 2 років відчинити італійський правничий університет в Трієсті (11 студентів заарештовано)[299].
Слідком за італійцями, того ж року, свого університету стали домагатися південні слов’яни. В Градці студенти зібрали збори з приводу останніх студентських розрухів в Інсбруці і на зборах рішили домагатися свого словінського університету в Любляні.
Студентські розрухи в Галичині
1902 року відбулися у Львові розрухи студентів-українців. Річ в тім, що до сього часу львівський університет мав декілька катедр українських (на теологічнім, правничім і філософічнім виділі), а решта — катедри польські. Але 1902 року студенти-українці на загальнім зборі студентів постановили домагатися у польського правительства, щоб у Львові був університет український, як у Кракові поляки мають свій, тим більше, що львівський університет, заложений цісарем Францом І, був призначений для українців, і поляки лиш різними махінаціями його спольщили. Не досягши цього шляхом демонстрацій, вони ухвалили саму крайню міру: покинути цілковито львівський університет і роз’ їхатися студіювати науки по чужих університетах, переважно до Відня, Кракова і до Праги. Серед українського галицького суспільства се зробило велике враження. Українське суспільство побачило, яким рабом було воно до сього часу, поки академічна молодіж не відкрила йому очей, і усі сили свої напружило, аби допомогти їй у сій великій національній] справі. І галицький український хлоп, приголомшений, темний та подурений, зрозумів усю вагу сієї справи для своєї будуччини: він від своїх злиденних заробітків (15-20 крейцарів[300] щоденної плати) склав 70000 гульденів, щоб його інтелігенція не кидала вищої науки. Того ж літа студен[тська] галицька молодіж з’їхалася і постановила: віддячитися свойому народові зараз; інтелігенція розійшлася по усіх селах, почалася агітація за підвищення плати в польських латифундіях, де українець-пролетар заробляє собі мізерну плату 15-20 крейцарів.
298
Правительство французьке ухвалило не давати пенсії 32-м неслухняним попам-бретонцям, що проповідують і вчать по-бретонськи.
299
Правничий факультет відкрито в Інсбруку, але тепер у ньому викладів нема із-за розрухів цього року — як про це сповіщали свого часу і російські часописі.
300
Крейцар менше російської копійки — 0,78 коп.