Трилогія смерті

— Боже мій! — вигукнув Ґрок, майже переставши сміятись. — І що ж ти за таке блискуче-сліпуче дитя! Так! — усміхнувся він. — Я і є той Вейдтів герой, але не цигани викарбували мені ці усмішки. Самогубства, убивства й замахи зробили це. Коли тебе загребли в масовому похованні разом із десятьма тисячами трупів, а ти дерешся нагору крізь блювоту, аби вхопити повітря, бо тебе тільки застрелили, але не вбили. Відтоді я ні разу не торкнувся до м’ясива, бо воно тхне вапняною ямою, трупом і не похованою як слід різаниною. Отож мені тільки й лишаються, — показав він на свій салат, — фрукти. Салати. Хліб, свіже масло та вино. І, за ходом справи, я пришив собі й цю усмішку. Фальшивим ротом борюся з правдивим світом. Перед лицем смерті чом би й не похизуватися оцими зубами, хтивим язиком чи сміхом? До речі, то я відповідальний за те, що ти тут!

— Що я тут?

— Я сказав Менні Ляйберу взяти Роя, твого дружка-тиранозавра. А ще я сказав, що нам потрібен хтось такий, хто писав би так само гарно, як Рой — фантазує. Вуаля! Ось ти й тут!

— Дякую, — поволі проказав я.

Ґрок красувався, мов павич, над своєю стравою, тішачись тим, як я витріщаюсь на його підборіддя, рот, чоло.

— Ви ж капітал могли б нажити на цьому, — сказав я.

— Уже й наживаю, — запевнив той, відтинаючи кружальце ананаса. — Студія платить мені наднормово. Їхні зірки вічно як не одутлі після пиятики, то з довбешками, розбитими об шибки своїх автівок. «Максимус-Філмс» от-от закриється через страх, що я від них піду. Дурниці! Я звідси нізащо не вшиюся. І щорік молодітиму, надрізаючи та зашиваючи, аж поки шкіра моя так напнеться, що коли усміхнусь, то мені очі повилазять! Отак! — і він продемонстрував це. — Бо назад я ніколи вже не повернуся. Ленін вигнав мене з Росії.