Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Коли я замовк, Рой, не озиваючись, проминув дві чи три довгі темні будівлі.
— Розвертайся і катай додому, — сказав я.
— І чого?
— Цей вірш наче складено саме про нашу студію з тим цвинтарем. Мав ти коли-небудь таку кришталеву кулю, що як струснеш її, то всередині здійметься справжня сніговиця? Оце так зараз колотяться в мені мої кісточки.
— Та дурня, — відгукнувся на те Рой.
Я зиркнув на його орлиний профіль, що саме розтинав вечорову пітьму: сповнений такого заповзяття, яким переповнюються начебто лише митці, аби вибудовувати світи, які тільки їм забагнуться, а яка ціна тому буде — байдуже…
Я пригадав, як Кінґ-Конґ, коли нам було тринадцять, звалився з Емпайр-Стейт просто на нас. Коли ж ми підвелися, то стали вже не ті, що були раніше. І ми сказали одне одному, що одного чудового дня опишемо й оживимо десь такого самого великого-величного Звіра, анітрішечки не гіршого за Кінґ-Конґа, а як ні — то тут нам і смерть.
— Звір! Чудовисько! — прошепотів Рой. — Ось ми й приїхали.
І ми підкотили до «Браун-Дербі», ресторанчика, на чиєму даху не красувався щирий коричневий котелок-капелюх «браун-дербі», як на однойменному звесельному закладі на бульварі Вілшир, що за п’ять миль в іншому кутку міста, де дах увінчано таким солідним котелком-дербі, яким не сором було б покрити голову й Богові на Великдень, а чи й будь-котрому студійному великому цабе п’ятничного вечора. Єдине, чим міг похвалитися цей «Браун-Дербі», були 999 карикатурних портретів, що прикрашали всі стіни всередині. А знадвору — майже іспанська гола пустка. Ми хоробро ступили на ту пустопорожність і ввійшли туди, де висіли 999.
Коли ми увійшли, метрдотель ресторану «Браун-Дербі» привітав нас зведеною догори лівою бровою. Колись це був любитель собак, а тепер він полюбив котів. Наш дух був для нього не той.
— Ви ж, звісно, не зарезервували місць? — мляво зронив він.
— Тут у вас? — перепитав Рой. — Та сто разів.
Брижі прокотилися по метровому хутру, але він все-таки впустив нас.
Ресторанчик був майже порожній. Лише за кількома столами сиділи люди, прикінчуючи десерт із коньяком. Офіціанти вже почали класти свіжі серветки й наряддя на деякі столи.
А десь попереду лунав сміх. Ми глянули туди й уздріли трьох жінок, котрі стояли довкола столу, схилившись над чоловіком, який запевне відлічував готівку на оплату пропитого тут вечора. Молодиці заливалися сміхом, примовляючи, що вони постоять надворі та повитріщаються на вітрину, поки він тут покінчить із рахунками, а тоді крутнулись і парфумованим подмухом промчали повз нас із Роєм. А Рой так і вкляк на місці, втопивши погляд у того чоловіка в кабіні.
Станіслав Ґрок!
— Господи! — вигукнув Рой. — Це ви!
— Я?!
Незгасне Ґрокове полум’я вихопилось та й замкнулось.
— І що це ви тут поробляєте? — викрикнув він.
— Нас запрошено.
— Ми тут когось розшукуємо, — додав я.
— А наштовхнулися на мене й жорстоко розчарувались, — зробив висновок Ґрок.
Рой уже задкував, мучачись своїм «Зіґфрідовим синдромом», що так дорого йому обходився. Обіцяли ж бо йому дракона — а підсунули комара. А очей від Ґрока просто не годен відвести…
— І чого ви так видивляєтеся на мене? — шпарко запитав чоловічок.
— Рою! — застеріг я.
Адже видно було, що в Роєвій голові рояться ті самі думки, що і в моїй: це хтось із нами так пожартував. Хтось, знаючи, що Ґрок іноді тут вечеряє, пошив нас у дурні. Аби збити нас із пантелику, а заодно й Ґрока. І все одно Рой не міг відірвати погляду від вух, і носа, й підборіддя цього курдуплика.
— Н-ні, — протяг нарешті Рой. — Ви не підходите.
— На що? Ага! То он воно що! Вирядилися на Великий Пошук?
Кулеметик сміху стиха зататакав у його груденятах, а тоді нарешті вирвався залпом із тоненьких уст.
— Але чого ж ви припхалися до «Браун-Дербі»? Тутешні завсідники — не вашого ляку-шляку. Кошмарні, атож! А я, з цією своєю латаною-перелатаною лапою мавпочки? Кого я міг би перепудити?
— Не потерпайте, — заспокоїв його Рой. — Перепуд прийде згодом, коли я згадаю вас о третій ночі.
Цим усе й владналося. Ґрок розреготався так щиро, як навряд чи ще коли в житті, і помахом руки запросив нас до своєї кабіни.
— Позаяк ви профукали свій вечір, то пийте-наливайтеся!
Ми з Роєм ще раз окинули ресторан нервовими поглядами.
Звіра-Чудовиська не було.
Наливши шампану, Ґрок виголосив за нас тост: