«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Спасибі, добре... А чому ви питаєте? Щось трапилося? — Нещадим насторожився.
— Трапилося,— пихнув димом Ковбик.— До Карла Івановича міліція приїжджала.
— Я щось чув... Кажуть, Ховрашкевич у витверезник потрапив?
— Хто каже? — Ковбик раптово загальмував і глянув, вичікуючи, на Нещадима.
— Товариші кажуть... Панчішка...
— То він, очевидно, з вами пожартував, Арію Федоровичу.
— Я вас не зрозумію,— підвівся Нещадим.
— А я вас теж! — Стратон Стратонович раптом відчув, як у скроні вдарила кров.— Міліція приїжджала, але нікого не забрала. Той, хто дзвонив у витверезник, прорахувався. Ні Ховрашкевич, ні Панчішка не були п'яні... Принаймні їхня творча дискусія бійкою не закінчилась.
— Для чого це ви мені кажете? — Нещадим зблід і став схожий на глянцевий папір, на якому ще ніхто нічого не писав.— Це ви кажіть своїм улюбленцям. Ховрашкевичу, наприклад, якщо він є на роботі...
— Ви мені киньте з цим! — Стратон Стратонович розізлився.— Я вам не дозволю. Для мене у «Фіндіпоші» всі однакові: і ви, і Ховрашкевич, і Панчішка, і Сідалковський, і Дульченко... Так що я попрошу...
— Пробачте, але так усі говорять.
— Мене це не цікавить, що говорять усі. Мене цікавить, що ви на це скажете! — На слові «це» Ковбик зробив наголос.
— На що саме? Що за натяки? Чи не думаєте ви, що в міліцію телефонував я? — прищулив око Нещадим.
Ковбик надкусив цигарку, але запалювати не поспішав. Чоло заросилось і виблискувало маленькими срібними кульками. Думки переганяли одна одну, як коні на іподромі, але він не бачив жодної, на якій можна було б зупинитися. «Все ж інтуїція мене не зраджувала. Я ще зранку відчував, що має щось трапитися. Треба щось робити... Але що?» Стратон Стратонович ще раз підтягнув штани, наче це надавало йому сил і впевненості. Тепер він уже був переконаний, що дзвінок у міліцію — справа рук Нещадима, але як ти це доведеш? Інтуїція—ще не доказ.
Для чого потрібний був той дзвінок Нещадиму? На що він розраховував? Попадеться Ховрашкевич, припиняться експерименти, і Нещадим займе його місце? Ні. Йому це не потрібно.
Скоріше, це був черговий замах, але не на Ховрашкевича, а на нього, Ковбика. На Ковбика як на керівника «Фіндіпошу».
— Чого це ви мовчите? Нічим крити? — Нещадим знахабнів і пішов у наступ, пам'ятаючи, що це найкраща оборона.
Ковбик наблизився до нього впритул і, спершись обома руками на стіл так, ніби збирався скочити на коня, глянув прямо у вічі Нещадиму. Той не витримав його погляду і відвів очі вбік.
— Я не збираюсь мовчати, Арію Федоровичу... Ви помиляєтесь...
— Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але й я вам скажу...
— Ви вже сказали чітко і ясно... Це вам це вперше,— різко перебив його Ковбик.— Але запам'ятайте — усьому колись настає кінець. Моєму терпінню теж.
— Пробачте...
— Цього разу справа значно серйозніша, ніж ви гадаєте,— Ковбик не давав Нещадиму й передихнути.
Арій Федорович ще більше пополотнів і раптом знову присів, ухопившись руками за краєчок столу.
— Але я вибачаюсь не тому,— Нещадим почав заїкатись.— Ви мене в цю справу не вплутуйте. Це вам не вдасться. У вас немає ніяких доказів.
— Ви так гадаєте?
Стратон Стратонович вигравав час. Він знав, що клин вибивають клином. Найкращий метод спровокувати й його, але цим самим Ковбик і під собою підрізав сук, на якому сидів. «Ваш голос записано на магнітофон»,— так і хотілося кинути цю фразу Нещадиму в обличчя. Ковбик знав, що зараз, у цю мить, цього було б достатньо, щоб Нещадим розколовся остаточно. Але він на таке не йшов, просто не міг. Йому було гидко. Гидко спускатися до Нещадимового рівня.
— Я вважаю,— не поспішаючи, продовжував Ковбик,— що моя службова совість буде нечиста, якщо ви негайно не подасте заяви і добровільно не залишите «Фіндіпош»,— продовжував Ковбик таким тоном, ніби у «Фіндіпоші» уже всім відомо, що у міліцію телефонував саме Нещадим.
— Що ви цим хочете сказати? — Арій Федорович пронизав Ковбика холодним кинджальним поглядом, в якому любові до свого начальства уже не було.
— Я цим сказав усе, що хотів сказати. Це для вас єдиний і на даному етапі найкращий варіант... Не примушуйте мене,— Ковбик карбував кожне слово,— вдаватися до адміністративних заходів. На роздуми я вам не даю ані хвилини, ані секунди. Ось вам папір і ручка...
— Але ви не маєте права...
— Тоді я це питання виношу на місцевий комітет,— і Ковбик підійшов до стіни, оглянувся на Нещадима, приклавши палець до кнопки електродзвоника.
— Пробачте, але мені здається...— Нещадим почав перебирати пальцями свою чорну течку.— Це ще треба розслідувати.
— От ми зараз і приступимо до розслідування,— Ковбик повернувся і щосили натис на кнопку. Електродзвоник голосніше, ніж будь-коли, наче по ньому ударили подвійним струмом, задзеленчав у приймальні.— Єдине я вам хочу сказати, Арію Федоровичу: після цього розслідування наші дороги розійдуться, як розходяться в полі жниварки. Ви мене зрозуміли?