Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
На практиці такі заходи зрідка були успішними. Спеціальний звіт керівника ДПУ у Вінниці про умови в одному із дитячих будинків міста у травні 1933 року чітко змальовує картину:
Місцеві служби підбирали дітей на вулицях. Потрібно було забрати 40 дітей, але їх було понад 100. Відсутність ліжок і простирадл означала, що тепер на одному ліжку спатиме двоє дітей. Було лише 67 простирадл і 69 ковдр. Деякі ковдри взагалі непридатні до використання. Також бракувало ложок, тарілок та багато іншого. Немовлята часто залишаються брудними, із закислими очима і без свіжого повітря. Іноді діти, які прибували в задовільному стані, помирали протягом двох-трьох місяців життя в такому дитячому будинку. Рівень смертності зростав: у березні загинуло 32 особи (із 115), у квітні 38 (із 134), у першій половині травня 16 (із 135). Хворі діти лежали поруч із здоровими, поширювалися інфекції. Співробітники крали їжу. Електрика й вода були відключені.[1038]
У більш віддалених областях ситуація могла бути ще гіршою. У селищі Велика Лепетиха умови в інтернаті були настільки поганими, що діти втікали і весь день блукали по ринку, випрошували та крали їжу.[1039] У Херсоні чотири сиротинці були переповнені після того, як протягом трьох тижнів березня кількість дітей зросла майже вдвічі — з 480 до 750 осіб, переважно через те, що безпритульних дітей почали підбирати на вулицях.[1040] У Харкові клопотання про продовольство та допомогу означало, що їжа закінчувалася дуже швидко. У травні міський відділ охорони здоров’я повідомив, що більшість дітей у переповнених дитячих будинках міста були ослабленими від голоду. Багато з них мали кір та інші інфекційні захворювання, а смертність становила 30 відсотків.[1041]
Були також і такі «дитячі будинки», які взагалі не заслуговували на цю назву. У травні 1933 році Любов Дражевська була студенткою геолого-географічного факультету Інституту професійно-педагогічної освіти в Харкові. Одного дня їм повідомили, що всі заняття скасували, а їх мобілізують. Наступного ранку близько сорока студентів під керівництвом комсорга трамваєм приїхали до залізничного вокзалу, де їх привели до переповнених дітьми вагонів. «Коло поїзду стояло кілька чоловіків у формі. Один з них підійшов до нашої групи і коротко сказав, що у вагонах тимчасово перебувають діти, які мають бути розподілені по дитячих будинках. Ми, студенти, маємо бути “вихователями”, по двоє на кожний вагон, частину студентів відправили додому, сказавши прийти увечорі на нічну зміну».
Дражевська зайшла до одного із вагонів: «Всі дуже бліді, деякі надмірно худі, інші — опухлі... деякі виглядали як тяжко хворі: на обличчях шкіра тісно обтягала кістки. Часом діти тулились одне до одного — видно з однієї родини». Дражевська та інші почали розливати дітям у кухлики густий пшоняний куліш, яким їх годували тричі на день. Порції мали бути невеликими, «щоб не пошкодити їм після голодівки». Більшість дітей не могли пояснити, як вони потрапили до вагонів: чи їх залишили батьки, чи їх підібрали на вулиці. Вже у перший день кілька дітей померло. Дражевська згадувала, що «у тому поїзді близько в житті побачила смерть». Деякі діти божеволіли. Одна восьмирічна дівчинка кричала: «Не ріжте мене, не ріжте!», в неї були зорові галюцинації. Дівчинка вигукувала: «Он моя тітонька буряки поле!» Її вивели з вагону, щоб не травмувати інших дітей.
Дражевська набула жахливий досвід: «Взагалі я вмію себе контролювати, але коли я ввечері першого дня повернулася додому, в мене почалась істерика. До цього я не знала, що це таке — істерика, але тоді вона в мене була». Незабаром дівчина призвичаїлась до виняткової ситуації та дітей. Вона приносила книги та папір і намагалася їх чомусь навчити. Щодня деякі з них помирали, але інші виживали. Зрештою, для них знайшли місце в тимчасовому дитячому будинку в бараках за містом біля Тракторного заводу:
Уже стемніло, коли ми трамваєм доїхали до останньої зупинки. Звідти довелось ще добру відстань іти пішки. Було темно і досить холодно... Малеча скоро вибилась з сил. Діти плакали і питали: «Тітонько, куди ми йдемо? Куди ви нас ведете?». А що я їм могла сказати... Тягла чотирьох-п’ятирічних дітей за ручки, а вони бідні спіткалися, не могли йти. Нарешті завела їх до бараку.
1038
ДАВО (Вінниця), 136/3/71 (1933), 127–9, Національна Книга пам’яті жертв Голодомору, 1245.
1039
ДАХО (Херсон), 104/1/123 (1933), 2, Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні: Херсонська область (Херсон: Видавництво “Наддніпрянська правда”, 2008), 527.
1040
ДАХО (Херсон), 116/1/141 (1933), 19–22.
1041
Державний архів Харківської області, Р-1962/1/973 (1933), 9, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 841–2.