Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Хоча Самброс не був селянином, його досвід був певною мірою типовим: як це не парадоксально, найважливішим джерелом допомоги тим, хто голодував, були радянські державні чиновники та установи. Історик Тімоті Снайдер описав, як державні інституції в окупованій нацистами Європі, якщо вони все ще функціонували, інколи ставали порятунком для євреїв від Голокосту, й схожу історію можна розказати і про Радянський Союз Сталіна.[1024] Хоча більшовики систематично винищували незалежні організації, включно з церквами, благодійними та приватними установами, такі державні заклади, як школи, лікарні та дитячі будинки, інколи допомагали селянам. Хоча деякі з них взагалі були зобов’язані це робити.

Найкраще допомогти голодним селянам могли родичі, батьки або дорослі діти, котрі працювали всередині системи. Петро Шелест, який пізніше став першим секретарем ЦК Компартії України, описав ці роки в своїх мемуарах (що розпочиналися як щоденник), виданих у 2004 році. Трагедія 1933 року була зрозумілою йому ще тоді: «На селі вимирали від голоду сім’ями, навіть цілими селами. В багатьох місцях було навіть людожерство... Це був просто злочин нашого уряду, але про це сором’язливо замовчується». У цей період Шелест навчався і працював інженером на заводі. Однак він також був членом КП(б)У добре себе зарекомендував, і це дозволило йому надсилати їжу своїй матері в Харківську область, що й врятувало її від голодної смерті.[1025]

Також допомагали друзі та знайомі: родина дівчинки в Полтавській області пережила голод завдяки районному працівнику, з яким її двічі розкуркулений батько колись навчався на сільськогосподарських курсах. Цей чоловік зміг домогтися, щоб родині повернули корову. І хоча їм віддали іншу корову, яка погано доїлася, проте під час голоду в родині ніхто не помер.[1026] Іншій дівчинці пощастило мати тітку, одружену з головою колгоспу: «Я до неї ходила, бо в них був і хліб, і сало, і молоко. То вона мені нишком давала, щоб ніхто не знав».[1027] Часто одна людина, яка працювала всередині системи, могла врятувати цілу сім’ю. Мати Надії Малишко працювала вчителькою у школі в Дніпропетровській області, директор допомагав їй діставати їжу: чверть літра олії і вісім кілограмів ку-курудзяного борошна щомісяця.[1028] Четверо з семи дітей у сім’ї Варвари Горбань, також з Дніпропетровської області, пережили голод, бо вона влаштувалась працювати у зерносховищі і щодня отримувала невеликий шматок хліба.[1029]