Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Ендрю Кейрнс зміг також потрапити до черги в магазині, де він побачив, як «сируватий, теплий, непропечений хліб продавали по 10 рублів за буханець, і небагато сала по 12 рублів за фунт».[1021]
Кращу їжу можна було знайти в їдальнях державних установ: супи, каші, іноді м’ясо. Але для харчування в таких їдальнях були потрібні картки, які видавали за партійними або профспілковими квитками у відповідних установах. Самброс не був членом партії, а з профспілки його виключили. Однак, завдяки дружнім стосункам із секретаркою профспілки в своєму інституті, він щомісяця діставав картку на обіди в їдальні для наукових працівників: «Я й жив, і дихав, і обідав тоді “по блату”, незаконно». Коли голод загострився, і в інституті почали перевіряти, хто має право на отримання карток, Самброс через знайомого композитора дістав талони в їдальню Будинку літераторів імені В. Блакитного:
Йшов свідомо на ризикування: адже могли підійти до мене за столом і спитати письменницького квитка й з ганьбою витурити з-за столу... Але виходу не було, треба було ризикувати, й я почав ходити до їдальні письменників. Мені пощастило: обідав я там щось півтора-два місяці, й ніхто ні разу мене не запитав, що я за їден...[1022]
Згодом Самброс дістав через знайомого картки до їдальні Академії сільськогосподарських наук і деякий час харчувався там. У такий спосіб він залишився живим. Але більшу частину дня він думав про їжу: «Вся зарплата, майже без остатку, йшла на їжу».[1023] І йому, звичайно, було набагато краще, ніж багатьом іншим.
Хоча Самброс не був селянином, його досвід був певною мірою типовим: як це не парадоксально, найважливішим джерелом допомоги тим, хто голодував, були радянські державні чиновники та установи. Історик Тімоті Снайдер описав, як державні інституції в окупованій нацистами Європі, якщо вони все ще функціонували, інколи ставали порятунком для євреїв від Голокосту, й схожу історію можна розказати і про Радянський Союз Сталіна.[1024] Хоча більшовики систематично винищували незалежні організації, включно з церквами, благодійними та приватними установами, такі державні заклади, як школи, лікарні та дитячі будинки, інколи допомагали селянам. Хоча деякі з них взагалі були зобов’язані це робити.
Найкраще допомогти голодним селянам могли родичі, батьки або дорослі діти, котрі працювали всередині системи. Петро Шелест, який пізніше став першим секретарем ЦК Компартії України, описав ці роки в своїх мемуарах (що розпочиналися як щоденник), виданих у 2004 році. Трагедія 1933 року була зрозумілою йому ще тоді: «На селі вимирали від голоду сім’ями, навіть цілими селами. В багатьох місцях було навіть людожерство... Це був просто злочин нашого уряду, але про це сором’язливо замовчується». У цей період Шелест навчався і працював інженером на заводі. Однак він також був членом КП(б)У добре себе зарекомендував, і це дозволило йому надсилати їжу своїй матері в Харківську область, що й врятувало її від голодної смерті.[1025]
Також допомагали друзі та знайомі: родина дівчинки в Полтавській області пережила голод завдяки районному працівнику, з яким її двічі розкуркулений батько колись навчався на сільськогосподарських курсах. Цей чоловік зміг домогтися, щоб родині повернули корову. І хоча їм віддали іншу корову, яка погано доїлася, проте під час голоду в родині ніхто не помер.[1026] Іншій дівчинці пощастило мати тітку, одружену з головою колгоспу: «Я до неї ходила, бо в них був і хліб, і сало, і молоко. То вона мені нишком давала, щоб ніхто не знав».[1027] Часто одна людина, яка працювала всередині системи, могла врятувати цілу сім’ю. Мати Надії Малишко працювала вчителькою у школі в Дніпропетровській області, директор допомагав їй діставати їжу: чверть літра олії і вісім кілограмів ку-курудзяного борошна щомісяця.[1028] Четверо з семи дітей у сім’ї Варвари Горбань, також з Дніпропетровської області, пережили голод, бо вона влаштувалась працювати у зерносховищі і щодня отримувала невеликий шматок хліба.[1029]
1021
Carynnyk et al., eds., The Foreign Office and Famine, 107.
1022
Bojko and Bednarek, Holodomor, 608.
1023
Bojko and Bednarek, Holodomor, 609.
1024
Timothy Snyder, Black Earth: The Holocaust as History and Warning (New York: Tim Duggan Books, 2015), 249.
1025
Петро Шелест, Справжній суд історії ще попереду: Спогади, щоденники, документи, матеріали, В. Баран, О. Мандебура, Ю. Шаповал, Г. Юдинкова, ред. (Київ: Генеза, 2004), 64–5.
1026
Свідчення Єлизавети Миронівни Радченко, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 492.
1027
Свідчення Килини Василівни Дикун, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 1, 90.
1028
Свідчення Надії Йосипівни Малишко (Солниченко), Український голокост, том 1, 27.
1029
Свідчення Варвари Степанівни Горбань, Український голокост, том 1, 29–30.