Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Ті, хто не міг знайти роботу в державній установі, іноді намагалися врятувати своїх дітей, передавши їх державі. Одна мати взяла своїх чотирьох дітей і привела їх у контору місцевого колгоспу, заявивши голові, що не має чим їх більше годувати та знімає з себе всю відповідальність за них.[1030] Мати Галини Тимощук з Вінницької області прийняла таке ж рішення:
... мої мама пішли до голови колгоспу і кажуть...: «Заберіть хоч моїх двоє дівчат. Ми помрем, так уже буде». А він здобрився. Маму понравив, я знаю. Так от, каже: «Давайте своїх двоє дітей», і забрали. А його жінка була заведующею в садіку (ясли казали), і цю старшу сестру мою забрала до себе вихователькою. А мама були вже посля у цьому ж садіку в столовій посудомиєм. А я мала ще вісім років, голова колгоспу взяв до себе. Ну, ми повиживали, а люди всі повмирали, геть усі, багато-багато, я не знаю скільки тисяч, ну дуже багато людей.[1031]
Та здебільшого дітей відводили до дитячих будинків. Протягом трьох тижнів лютого 1933 року біля дверей сиротинців у Вінницькій області залишили близько 105 дітей.[1032] Іноді це спрацьовувало: один хлопчик пережив голод, бо мати тихцем привела його до дитячого будинку в селі Дрижина. Вона наказала йому нікому не розповідати, що вона жива, тому що йому не дадуть їжі, якщо він не буде «справжнім» сиротою. Жінка в притулку зрозуміла ситуацію й також сказала йому навіть не згадувати про свою матір. Вихователька оберігала його, допомогла пережити голод, і врешті-решт він повернувся до своєї родини.[1033] Жінка з Полтавської області також до кінця свого життя була вдячна сільському вчителю, який, ризикуючи своєю посадою, потайки її підгодував, а також її братів і сестру, не зважаючи на те, що вони були «куркульськими дітьми». Їжі насправді було небагато — юшка без хліба й крихітні гречані галушки, «розміром з квасолину», але цього було достатньо, щоб вони вижили.[1034]
Вигляд голодних дітей на вулицях в усій республіці спонукав працівників деяких радянських установ до системних дій. Той, хто мав справжню мотивацію, іноді допомагав, зокрема й дітям. Красномовним свідченням тому, принаймні на місцевому рівні, є серія листів на захист сиріт, які страждали від голоду, відправлених секретарем Павлоградського районного комітету партії на адресу керівників у Дніпропетровську. У першому, від 30 березня, він описав, серед іншого, як голод впливав на дітей:
У нас по селах останнім часом з’явилася маса безпритульних дітей, які залишилися після смерті [батьків] і кинутих батьками. За приблизними даними, таких дітлахів нараховується до 800 душ. Виникає потреба організувати спеціально 2–3 дитячі будинки, що вимагатиме великих коштів, яких у нас у бюджеті немає. Тим часом ми починаємо організовувати дитячі майданчики з харчуванням. Для цього потрібні спеціальні продовольчі фонди. Прошу вас врахувати це і дати вказівки по радянській лінії.[1035]
Через місяць, 30 квітня, той самий секретар відправив ще один звіт: «Порівняно з тим, про що я писав у попередніх звітах..., у нас щодня все більше і більше зростає безпритульність». Він пояснив, що впродовж двох останніх днів шістдесят п’ять дітей забрали з вулиць міста; що місцеві органи влади вже організували годувальні станції в семи місцях для 710 дітей. Однак цих заходів було недостатньо: район потребував додаткових ресурсів, бо наявних можливостей було обмаль. Натомість запропонували створити дитячі будинки для 1 500 дітей: «Це питання настільки актуальне саме зараз і для такої кількості дітей, що чим скорше ми його вирішимо, тим більших результатів ми досягнемо у справі ліквідації масових явищ опухання серед дітей, бо подальше перебування дітей у такому стані може остаточно їх згубити».[1036] Цей лист закінчувався заявою: «... Жодного реагування і досі не було, тоді як це питання є надзвичайно серйозним і вимагає термінового розв’язання».[1037] Деякі місцеві керівники робили все, що могли, і цілком ймовірно, що їхні зусилля врятували комусь із дітей життя.
Тим часом у Харкові, одному з тих міст, в які голодні люди прагнули з усіх сил потрапити, ситуація була набагато гіршою. Міська влада, принаймні на словах, намагалася допомогти, визнавала масштаби проблеми. 30 травня Харківське управління з охорони здоров’я повідомило українським республіканським органам влади про «величезний постійний потік сиріт, безпритульних і голодуючих дітей до Харкова та інших великих міст Харківської області». Бюджет 1933 року забезпечив місця для 10 000 дітей у дитячих будинках; реальна ж кількість була вдвічі більшою — 24 475 осіб. Через тиждень на вулицях зібрали понад 9 000 дітей, із яких 700 — протягом однієї ночі з 27 на 28 травня. Харківська область попросила в держави 6,4 мільйона рублів для допомоги сиротам, а також 450 тисяч для допомоги дорослим, що потерпали від голоду.
1030
Кісь, “Пережити смерть”, 55.
1031
Свідчення Галини Павлівни Тимощук, в кн. Борисенко, упоряд., Свіча пам’яті, 96.
1032
Державний архів Волинської області, 136/3/74 (1933), 4–4, Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні: Вінницька область (Вінниця: ДП “ДФ”, 2008), 1191.
1033
Свідчення Степана Харитоновича Васюти, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 465–6.
1034
Свідчення Марії Іванівни Корнійчук, 33-й: Голод, 489–90.
1035
ЦДАГОУ, 1/20/6277 (1933), 233–5, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 798–800.
1036
ЦДАГОУ; 1/20/6275 (1933), 182–6, Голодомор, 833–5.
1037
ЦДАГОУ; 1/20/6275 (1933), 182–6, Голодомор, 833–5.