ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

У термінах Мартіна Бубера гуманні стосунки передбачають зв’язок «Я — Ти», тоді як дегуманізовані — «Я — Воно». З часом той, хто посилює дегуманізацію, настільки заглиблюється в негативний досвід, що його «Я» також починає змінюватися. У результаті виникають стосунки «Воно — Воно» між об’єктами або тим, хто провокує дегуманізацію, і жертвою. Спотворене сприйняття іншого як недолюдини, поганої особи, порожнього місця чи навіть «тварини» не становить труднощів завдяки навичкам, стереотипам, слоганам і впливові пропаганди[192].

Іноді дегуманізація має адаптивну функцію для того, хто змушений відкласти вбік свої звичні емоції у надзвичайній ситуації, у кризі або в робочій ситуації, коли необхідно втрутитися в особистий простір інших. Хірурги можуть поводитися так під час операцій, коли змушені завдавати болю людському тілу, а рятівники — надаючи допомогу під час стихійного лиха. Те саме відбувається, коли робота вимагає контактів із величезною кількістю людей щодня. Для деяких професій, пов’язаних з турботою про інших, як-от клінічний психолог, соціальний працівник чи медик, — існує поняття «відчуженості». При цьому така людина потрапляє в парадоксальне становище: для того, щоб краще допомагати своїм клієнтам чи лікувати їх, вона повинна вдаватися до дегуманізації[193].

Зазвичай дегуманізація полегшує насильницькі й деструктивні дії стосовно тих, хто виступає об’єктом. Важко повірити в характеристику, яку наглядачі дали в’язням, своїм товаришам-студентам, яким дісталась їхня роль лише через фатальний випадковий збіг: «Я змушував їх називати один одного образливими іменами і мити туалети голими руками. Я вважав їх практично худобою і продовжував за ними стежити, щоб вони чогось не затіяли».

А ось слова іншого наглядача Стенфордського в’язничного експерименту: «Мені набридло бачити брудний одяг в’язнів, відчувати, як від них відгонить немитим тілом і як постійно смердить у в’язниці. Я бачив, як вони накидались один на одного, виконуючи наші накази».

Завдяки чітким дорученням, які ми постійно повторювали, Стенфордський в’язничний експеримент створив сприятливі умови для дегуманізації, такі ж, як у справжніх в’язницях. Усе почалось із втрати свободи, пізніше — особистого простору і завершилося втратою ідентичності. Це відокремило учасників експерименту від їхнього минулого, оточення й сімей, замінило звичну реальність на реальність моменту, яка змушувала їх разом з іншими в’язнями жити в анонімному середовищі, де ні в кого нема особистого простору. Зовнішні примусові правила і деспотичні рішення наглядачів диктували їм, як вони повинні поводитися. Більше того, у нашій в’язниці, як і в усіх інших в’язницях, які я знаю, емоції придушувалися, гальмувалися і спотворювалися. Такі емоції, як ніжність і турбота, зникли й у наглядачів, й у в’язнів всього лише за кілька днів після початку.