Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Психология » ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:

Легендарний американський психолог Філіп Зімбардо через майже 40 років повертається до знаменитого Стенфордського в'язничного експерименту, який відбувався під його керівництвом влітку 1971 року. У книжці докладно викладено перебіг експерименту, долучено розлогі уривки із щоденника психолога й учасників, матеріали інтерв’ю, аудіо- та відеозаписів. Професор Зімбардо проводить паралелі з іншими подібними експериментами, а також моторошними прикладами «ефекту Люцифера» у реальному житті: насильством у державних інституціях, геноцидами, етнічними чистками, порушеннями прав людини. Він також робить огляд впливу Стенфордського експерименту на суспільні науки, зміни у законодавстві, мистецтво, а найголовніше — на розуміння природи людської жорсткості загалом, банальності зла, але водночас і банальності героїзму.
1 ... 127 128 129 130 131 132 133 134 135 ... 287
Перейти на страницу:

Основою початкових сценаріїв відігрування ролей були особистий досвід сили та безсилля учасників експерименту, їхні спостереження за взаємовідносинами між батьками (зазвичай батько виконує роль наглядача, а матір — в’язня), їхні реакції на владу лікарів, учителів, начальників та образи, побачені у фільмах. Вишкіл і навчання замість нас здійснило суспільство. Нам залишилося лише фіксувати те, як учасники імпровізують і виконують свої ролі.

Існує істотна кількість доказів того, що більшість наших досліджуваних час від часу переживали щось більше, ніж просто гру. Вони глибоко занурилися у психологію тюремного середовища. На початках поведінку деяких наглядачів зумовлювали наші настанови, за допомогою яких ми намагалися створити атмосферу справжньої в’язниці. Але якими не були би наші вимоги, вони могли би бути просто «добрими акторами», поводячись інакше в той час, коли, як вони думали, за ними не спостерігали.

Післяексперименальні звіти дають нам зрозуміти, що деякі наглядачі були найбільш брутальними наодинці з в’язнями поза межами зони спостереження — наприклад, у туалеті, штовхаючи їх у пісуар чи на стіну. Найбільш садистська поведінка проявлялася пізно ввечері або рано-вранці, коли спостереження, на думку наглядачів, було відсутнім. Крім того, це насилля ставало щодня сильнішим, попри те, що в’язні не чинили спротиву і навіть були вочевидь пригніченими. В одному інтерв’ю наглядач зі сміхом пригадує, як у перший день просив у в’язня пробачення за те, що штовхнув його, тоді як на четвертий день не бачив нічого поганого у приниженні інших.

Проникливий аналіз Крейґа Гейні показує, як влада змінювала наглядачів. Давайте розглянемо зустріч з одним із них, яка відбулася всього лише через кілька днів після початку експерименту:

Перед початком експерименту я взяв інтерв’ю в усіх в’язнів і в усіх наглядачів. Я вважав, що зумів зрозуміти їх як людей, хоч і не дуже глибоко. Можливо, саме тому я не відчував до них неприязні протягом експерименту, хоча їхня поведінка з кожним днем ставала все більш жорстокою. Однак для мене було очевидним, що наглядачі вважали мене зрадником, оскільки я наполягав на приватних зустрічах-«консультаціях» із в’язнями, а також нагадував наглядачам про те, що не потрібно бути надміру жорстокими. Один із наглядачів навіть написав про мене в своєму щоденнику: «Психолог Крейґ Гейні докоряє мені, що перш ніж вивести в’язня з кімнати [комісії], я заковую його і вдягаю йому на голову пакет. Я обурююся, що це запобіжний захід і моя робота. Авжеж, він мене послав. У цій дивній круговерті подій мене поставили на місце за те, що я не стежив за виконанням правил штучного середовища, яке сам і допоміг створити»[188].

Якщо настанови про поведінку могли мати якийсь вплив на наглядачів, то в’язні взагалі не одержали жодних інструкцій. Що вони робили, коли залишалися наодинці з собою і могли уникнути приниження, яке постійно переживали в експерименті? Замість познайомитись один з одним і поговорити на теми, які не стосуються в’язниці, вони були одержимі обставинами мінливої ситуації, в яку потрапили. Вони занурилися в роль в’язня замість постаратися не ідентифікувати себе з нею. Те саме і з нашими наглядачами: готуючись до того, щоб прийняти чи здати зміну, вони рідко ділились особистою інформацією, яка не стосувалася б експерименту. Натомість обговорювали «проблемних в’язнів», події, які мають незабаром відбутись у в’язниці, ставлення до організаторів експерименту — і ніколи не порушували звичні студентські теми, як, наприклад, під час перерви між парами. Охоронці не розповідали анекдотів, не сміялися, не ділились один з одним почуттями, хоча це могло б суттєво «розрядити» ситуацію і допомогти на якийсь час забути про свою роль. Пригадайте слова Кристіни Маслач, яка говорила про переміну чуйного, милого хлопця на брутального «Джона Вейна», як тільки він вдягнув уніформу й відчув смак влади.

ІНШІ РОЛІ У СТЕНФОРДСЬКОМУ В'ЯЗНИЧНОМУ ЕКСПЕРИМЕНТІ

Перед тим як перейти до інших питань, я хотів би додати ще два висновки про зв’язок ролі й негативної поведінки. Давайте залишимо наших волонтерів і пригадаємо ролі інших людей в експерименті. Ми запросили католицького священика, голову комісії з умовно-дострокового звільнення, державного захисника та батьків учасників. По-перше, батьки сприйняли наше «тюремне шоу» як захопливе дійство і не побачили в ньому нічого ворожого чи руйнівного. По-друге, вони дозволили встановлювати правила для них самих, так, як ми це робили з їхніми дітьми. Ми очікували, що вони покірно будуть виконувати свої ролі, як законослухняні громадяни середнього класу, які завжди підкоряються авторитетові й рідко кидають виклик встановленим правилам. Так само ми знали, що наші в’язні, люди середнього класу, не будуть нападати на наглядачів навіть у стані відчаю і навіть беручи під увагу той факт, що часто їх було дев’ятеро проти двох (коли хтось із охоронців залишав коридор). Жорстокість не була звичною для їхнього стилю поводження, на відміну від людей з нижчих прошарків суспільства, які взяли би ситуацію в свої руки. Було видно, що в’язні навіть не планують фізичних атак і навіть не мріють про них.

вернуться

188

Zimbardo, Maslach, Haney, «Reflections on the Stanford Prison Experiment».— C. 226.

1 ... 127 128 129 130 131 132 133 134 135 ... 287
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)