ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

Щоб зрозуміти важливість ситуації, нам необхідно відкрити, як довільно задані поведінкові установки спостерігаються і трактуються підданими їхнім впливам людьми. Саме значення, яких люди надають різним компонентам ситуації, творять реальність. Реальність є чимось більшим, ніж просто набір фізичних характеристик ситуації. Вона є набором способів, за допомогою яких дійові особи бачать ситуацію і свою поведінку. Це вимагає різних психологічних процесів. Те, в що вірить особа, може змінювати сприйняття ситуації, зазвичай припасовуючи її до власних очікувань і цінностей.

Те, в що вірить особа, створює очікування, які, своєю чергою, можуть перерости в самовиконувані пророцтва. До прикладу, у відомому експерименті (який провів Роберт Розенталь із директором школи Ленор Джекобсон), коли вчителям дозволяли повірити, що деякі діти в їхніх класах є «прихованими геніями», і ці діти дійсно починали вирізнятися в навчанні — навіть якщо дослідники випадково вибирали, які діти будуть «геніальними»[191]. Позитивна думка вчителя про обдарованість учня змінювала поведінку першого стосовно другого і в такий спосіб сприяла та поліпшувала успішність учнів. Таким чином, група цих звичайних учнів довела «ефект Пігмаліона», ставши такими, як від них очікували, — успішними в навчанні. На жаль, імовірно, що протилежне явище трапляється навіть частіше тоді, коли викладачі очікують гірших результатів від певного типу учнів, — від «низів суспільства», — а в деяких класах навіть від учнів чоловічої статі. Викладачі, самі того не усвідомлюючи, поводяться з ними таким чином, що лише утверджують негативні стереотипи, через які учні поводяться не так добре, як могли б.

У Стенфордському в’язничному експерименті студенти-волонтери мали можливість вийти в будь-який момент. Ні зброя, ні правові акти не змушували їх до ув’язнення — лише їхня власна згода зробити все можливе, щоб протриматися в експерименті два тижні. Це був навіть не справжній, а дослідницький контракт між університетськими дослідниками, університетською Комісією з контролю залучення осіб до експериментальних досліджень та самими студентами — спочатку всі розраховували, що матимуть змогу діяти відповідно до своєї волі й вийти з експерименту в будь-який час. Однак події, які розгорнулися на другий день, змусили в’язнів повірити, що це справжня в’язниця, яка перебуває під керівництвом психологів, а не управлінням держави. Зважаючи на саркастичне зауваження Даґа (8612), вони переконували себе, що ніхто не може покинути експеримент добровільно. Саме тому ніхто з них так і не сказав: «Я виходжу з експерименту». Натомість стратегією втечі для багатьох стала пасивна поведінка, яка мала змусити нас повірити, ніби вони перебувають у стані сильного психологічного стресу. Їхній конструкт реальності був пов’язаний із гнітючою атмосферою, яку створювали примхливі та ворожі наглядачі. В’язні самі собі стали наглядачами.