ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
- Автор: Зимбардо Филипп Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-6-5
- Переводчик: Любомир Шерстюк
- Жанр: Психология
Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:
Справжність будь-якої ролі залежить від того, чи система «підливає олії у вогонь», встановлюючи рамки поведінки й не показуючи альтернатив. Пригадайте, як я ввійшов у роль директора експерименту, коли мати в’язня Річа (1037) поскаржилася на його пригнічений стан. Я ж спонтанно відповів, що в нього, мабуть, якісь особисті проблеми і справа не в нашій в’язниці.
Коли я пригадую все, що відбулося, мене найбільше тривожить те, як зі співчутливого вчителя я перетворився на черствого суперінтенданта в’язниці, якого цікавив тільки збір даних. У цій новій, незвичній для себе ролі я поводився дивно і неправильно. Я різко відреагував на цілком виправдані скарги тієї матері й був дуже стурбований тим, що офіцер з поліції Пало-Альто відмовився перевести наших в’язнів у міську в’язницю. Я думаю, саме через моє таке сильне вживання в цю роль в’язниця функціонувала саме так, а не інакше. Я дбав лише про безпеку й утримання «моєї в’язниці» і не припинив експеримент одразу після того, як уже другий в’язень пережив нервовий зрив.
РОЛІ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕРЕТИН МЕЖ
Позаяк можна добре вжитися в роль, але одночасно не ототожнювати себе з нею, з’являється спокуса зняти із себе всю відповідальність. Ми уникаємо відповідальності за наші вчинки, звинувачуючи в усьому роль, яка (в чому ми свято переконані) чужа для нашої природи. Так само поводилися нацистські лідери СС під час Нюрнберзького процесу, говорячи: «Я всього лише виконував накази. Не звинувачуйте мене. Це була всього лиш моя роль, яку потрібно було виконувати в той час у тому місці. Це не справжній я».
Згадайте, як Гельманн виправдовувався за свою жорстоку поведінку перед Клеєм (416) під час телевізійного інтерв’ю. Він стверджував, що проводив свій «власний маленький експеримент», бо хотів подивитися, наскільки далеко може зайти в знущаннях із в’язнів, перш ніж вони почнуть бунтувати і відстоювати свої права. Фактично, він говорив, що спонукав їх бути хорошими і що їхнє повстання було б для нього найбільшою нагородою. Як довести, що це виправдання неправдиве? Дуже просто. Досить подивитись, як Гельманн поводився під час «сосискового бунту» Клея (416) і як зреагував на протест «Сержанта» проти слова «гівнюк». Охоронець аж ніяк не захоплювався їхньою силою духу, коли вони почали захищати свої права. Він став ще більш лютим і жорстоким. У цій ситуації Гельманн сповна відчув силу влади і почав її застосовувати. Тут він вийшов за межі того, що вимагав експеримент, і провів «своє власне маленьке дослідження», яке насправді всього лише задовольняло його власну цікавість і було для нього розвагою.
У недавньому інтерв’ю з журналістом газети Los Angeles Times, яке присвячувалося ретроспективному поглядові на СВЕ, і Гельманн, і Даґ (8612) знайшли нове пояснення своєї поведінки (Гельманнової жорстокої і Даґової дикої). Вони сказали, що дуже старалися втішити професора Зімбардо гарним виконанням ролей[189]. Чи такий варіант можна припустити? Можливо, однак мені це більше нагадує японський фільм «Расьомон», де кожен по-своєму розумів те, що відбувається.
АНОНІМНІСТЬ І ДЕІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ
На додачу до сили правил і ролей ситуація була підкріплена тим, що всі носили уніформи, костюми та маски — все, що нівелює наш звичний зовнішній вигляд, сприяє анонімності та звільняє від особистої відповідальності. Коли діє принцип анонімності й люди розуміють, що ніхто не знає їх особисто (і таким чином усім байдуже), то вони легше можуть дозволити собі поводитись асоціально. Особливо сильно це виявляється тоді, коли обставини дають змогу потурати імпульсам і виконувати накази й настанови, якими у звичних умовах ми би знехтували. Одним з інструментів, який ми використовували для досягнення такого ефекту, були окуляри зі сріблястим покриттям, які відбивають усе, як дзеркало. Таким чином наглядачі, начальник в’язниці і я почувалися більш віддаленими та «знеособленими» у поводженні з в’язнями. Однострій давав наглядачам узагальнену ідентичність — так само, як і необхідність звертатися до них не на ім’я, а абстрактно («пане наглядачу»).
189
A. Zarembo, «А Theater of Inquiry and Evil», Los Angeles Times, 5 липня 2004 p.—C. Al, A24-A25.