Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Коли всі вже порозбігалися в усіх напрямках, я опинився просто перед Станіславом Ґроком — чоловіком, котрий начистив Ленінові чоло й цапину борідку на цілу вічність, а поруч мене став Рой.
Ґрок усміхнувся такою широченною усмішкою, неначе все життя був мені другом.
— Чого це док так заметушився? — спитав я його. — Що воно діється?
— Не звертайте уваги, — відповів Ґрок, спокійно дивлячись на двері комісаріату. — Об одинадцятій ранку студійні задвірки затряслися, немовби туди врізався айсберг. І як забігали шаленці-божевільці, як зачали випомповувати воду! А я радію, коли бачу стількох людей, виведених із рівноваги. Тоді я забуваю свою сумну роботу — перетворювати заляпаних мулякою качок Бронкса на бруклінських лебедів, — тут він замовк, щоб полизькати свій фруктовий салат. — А ви що думаєте? Який такий айсберг врізався в наш любий «Титанік»?
Рой відкинувся на спинку крісла й відповів:
— Щось там сколотилось у теслярні.
Я метнув у Роя лютий погляд. Станіслав Ґрок напружився.
— Ах, так, — звільна зронив він. — Там виникла невеличка проблемка з морською коровою — вирізьбленою з дерева жіночою постаттю, що має попливти на «Баунті».
Я під столом штурх Роя ногою, а він тільки похилився вперед:
— Але ж то запевне не той айсберг, який ви згадали?
— Ах, ні! — засміявся Ґрок. — То не арктичне зіткнення, а перегони аеростатів! І всіх газобалонних продюсерів та побігаїв студійних терміново скликають до кабінету Менні. Когось витурять. А тоді… — Ґрок жестикульнув у напрямі стелі своїми крихітно-ляльковими ручками, — падіння вгору!
— Що-що?
— От викинули чоловіка від «Ворнерів», а впав він нагорі — у «МҐМ». Іншого відфутболили в «МҐМ», а впав він ще вище — у «20-му сторіччі». Отакі падіння вгору! Закон Ісаака Ньютона навпаки! — Тут Ґрок помовчав, усмішкою схвалюючи свій жарт. — Ах! Але ж ви, горопашний сценаристе, нізащо не спроможетеся, коли вас викинуть, упасти вище — тільки нижче! Я ж…
Тут він затнувся, бо…
Я придивлявся до нього десь так, як тридцять років тому вглядався у свого дідуся, навіки померлого у спальні на другому поверсі. Ота щетина на блідо-восковій дідусевій шкірі, оті повіки, які наче погрожували от-от розлупитись і випустити на мене лютий позирк, що сніговою королевою цілісінький людський вік був заморожував мою бабусю у вітальні, — усе-все те кинулося мені у вічі, мов ясний Божий день тієї миті, завдяки оцьому ленінському некрокосметологові, котрий усівся собі навпроти мене чортиком, що допіру вискочив зі своєї коробочки, й по-мишачому гризяв свій фруктовий салат.
— Це ви, — чемно поцікавився він, — придивляєтеся, вишукуючи стібки понад моїми вухами?
— Ні-ні!
— Так-так! — потішено ствердив він. — Бо всі ж так само придивляються! Ось, гляньте!
І він похилився наперед, крутячи головою то ліворуч, то праворуч і демонстративно відтягуючи шкіру вздовж лінії волосяного заросту, а потім на скронях.
— Боже! — вигукнув я. — Яка тонка робота!
— Ба ні! Довершена!
Адже ті тонесенькі рисочки були просто тінями, а якщо й були колись такі стібочки, мов блохи покусали, то все воно давно зажило.
— І це ви?.. — запитав я, не договоривши.
— Чи я сам собі зробив операцію? Вирізав собі власний апендикс? Я десь чи не схожий на ту жінку, котра втекла з Шангрі-Ла й так зморщилася, що обернулася монгольською сливкою!
Ґрок засміявся — й зачарував мене своїм сміхом. І не було ж такої хвилини, аби він не веселився. Так і здавалось: як перестане він сміятися, то зітхне востаннє й помре. Завжди в нього це щасливе дзявкання, ця приклеєна усмішка.
— Що ще? — запитав він, укмітивши, що я придивляюся до його зубів та губ.
— А що є такого смішного, — поцікавився я, — що ви завжди смієтеся?
— Та все на світі! Ви бачили коли-небудь фільм, де головну роль грає Конрад Вейдт?
— «Людина, що сміється»?
Моя обізнаність немов змішала Ґрока з брудякою.
— Та ви брешете! Не може бути, щоб ви його бачили!
— Моя мама була схибнута на фільмах. Вона забирала мене зі школи — у першому, другому, третьому класі — й вела до кінотеатру, щоб я побачив Пікфорда, Чейні, Чапліна. І… Конрада Вейдта! Цигани так покраяли йому рота, що до кінця свого життя він не міг перестати усміхатися. Аж тут він закохується в сліпу дівчину, неспроможну бачити його жахливу усмішку, але зраджує її, та коли принцеса зневажливо його проганяє, він приповзає, плачучи, до своєї сліпої дівчини, й вона втішає його своїми незрячими руками. А ти сидиш на своєму місці в пітьмі «Еліт-Сінема» й плачеш. Кінець.