Твори в 4-х томах. Том 2

— Лізь у машину, — наказав я йому. — У машину! — повторив я, коли він намірився віддати жінкам одну з каністр.

Він пішов до машини.

Ми спакувались і були готові в дорогу. Роги вигиналися над заднім сидінням, прив'язані до вантажу. Я залишив хлопчикові гроші для Римлянина й одну шкуру куду. Потім ми залізли в машину. Я сів спереду, поруч з вандеробо-масаєм. Позаду сіли М'Кола, Геррік і гонець, мешканець придорожнього села, того, звідки був і Дід. Дід заліз на багаж і сидів, скоцюрбившись, під самісіньким верхом.

Помахавши всім на прощання, ми проїхали повз членів родини Римлянина, літніх, негарних тубільців, які смажили здоровезні шматки м'яса на вогнищі біля стежки, що вела через маїсове поле до струмка. Ми щасливо переправилися через струмок, вода в ньому спала, а береги підсохли; я оглянувся на хижки, на загорожу, де був наш табір, на сині пагорби, потемнілі під хмарним небом, і знову пожалкував, що не попрощався з Римлянином і не пояснив йому, чому від'їжджаємо так раптово.

Потім ми їхали через ліс, знайомою дорогою, кваплячись завидна вибратися на відкрите місце. Двічі ми загрузали, й Геррік із якоюсь безтямністю починав командувати, поки інші рубали кущі й копали землю, тож кінець кінцем мені страшенно захотілося відлупцювати його. Йому просто була потрібна тілесна покара, як ляпас дитині, що надміру розпустувалась. Камау і М'Кола сміялися з нього, а він розігрував із себе вождя, що вертає додому з щасливого полювання. Йому бракувало тільки страусового пір'я.

Коли ми ще раз загрузли і я працював лопатою, а Геррік розкерувався, що далі нікуди, й нагнувся, я буцімто несамохіть штурхнув його держаком у живіт; він присів. Я, ніби нічого не помітивши, працював собі, й ми троє — М'Кола, Камау і я — уникали глянути один на одного, щоб не розреготатись.

— Мені боляче, — здивовано поскаржився він і встав.

— А ти не підходь близько до людини, яка копає,— мовив я по-англійськи. — Це вкрай небезпечно.

— Мені боляче! — повторив Геррік, тримаючись за живіт.

— Потри його, — порадив я йому.

Та коли ми знов посідали в машину, мені стало шкода жалюгідного ледаря й лицедія. Я попросив у М'Коли пива. Він дістав ддяшку з багажу позаду, відкрив її, і я почав повільно пити. Ми їхали тепер по місцевості, схожій на оленячий парк. Я озирнувся Й Побачив, що Герріку вже непогано і він знову базікає безугаву. Вія потирав живота й, видно, хвалився, який-бо він молодець: мовляв, зовсім не відчув болю. Я зауважив, що Дід пильно сте-Ясить згори, як я п'ю пиво.

— Діду! — гукнув я.

— Що, бвана?

— Візьми. — І простяг йому пляшку. Там лишалося ще трохи дава й піни.

— Ще пива? — спитав М'Кола.

— Авжеж, — відповів я.

При згадці про пиво в пам'яті зринула весна, коли ми гір-ською стежкою дійшли до Бен-де-Альєса, й змагалися, хто більше рип'є пива, а теля, що мало бути призом, нікому не дісталося; іодому ми верталися поночі, обходячи гору, і порослі нарцисами дуки заливало місячне сяйво; ми були п'яні й теревенили про те, як описати оцю місячну блідість і коричневе пиво, посідавши за дерев'яні столи під зеленими пагонами гліцинії в Еглі, після ігого, як перетнули долину, де ловили рибу; цвіли кінські каштани, і ми з Чінком знову говорили про літературу і про те, чй можна порівнювати їх із восковими канделябрами. Чорт забирай, ото справді була літературна балаканина; у ті часи, відразу після війни, ми тільки й думали про літературу; а потім ми щла чудове пиво у Ліппа опівночі після дискусій у «Маскар-Аеду» біля цирку, і в «Руті-Леду», і після кожної великої словесної баталії, похриплі й надто схвильовані, щоб лягати спати; |?а. найбільше пива тоді, відразу по війні, ми випили з Чінком Е горах. Прапори для стрільців, скелі для альпіністів, а для ан-рлійських поетів — пиво, причому для мене найміцніше. Пригадую, як Чінк цитував Роберта Грейвса. Ми вичерпали одні країни» вирядилися до інших, але пиво всюди залишалось справжнім дивом. І Дід теж знав це. Я зрозумів це з його погляду ще того Першого разу, коли він дивився, як я п'ю.