Твори в 4-х томах. Том 2

При нашій появі континенти швидко старіють. Місцевий люд живе з ними в злагоді. А чужоземці усе нищать і руйнують — рубають дерева, виснажують водні джерела, тому й зменшується доплив води, і невдовзі грунт — оскільки трав'яний покрив переорюють — висихає, а далі й вивітрюється, як це става-лося в усіх країнах і як почав вивітрюватись у Канаді на моїх очах. Землю стомлює культивація. Країна швидко зношується, якщо людина разом із своїми тваринами не віддає їй свого посліду. Варто людині замінити тварину машиною — і земля швидко перемагає її. Машина неспроможна ні відтворювати собі подібних, ні удобрювати землю, а на харч їй іде те, що людина не може вирощувати. Країна повинна залишатися такою, якою вона вперше постає перед нами. Ми — чужинці, і після нашої смерті країна залишиться занапащеною, а все ж залишиться, і ніхто не знає, що її жде. Чи не такий самий кінець, який спіткав Гобі в Монголії, що перетворилася на пустелю.

Я ще приїду до Африки, але не для заробітку. Щоб заробити собі на прожиток, мені потрібні два олівці і стосик найдешевшого паперу. Я повернуся сюди, бо мені подобається тут жити — жити по-справжньому, а не животіти. Наші предки їхали до Америки, бо в ті часи саме туди й треба було прямувати. Америка була гарна країна, а ми перетворили її на казна-що, тож як на мене, то я поїду кудись-інде, бо ми завжди мали право їхати туди, куди нам хотілось, і завжди так чинили. А повернутися назад ніколи не пізно. Нехай до Америки переїжджають ті, хто не знає, що вони затрималися з переїздом. Наші предки побачили цю країну в кращі її часи, і вони бились за неї, коли вона була варта того, щоб за неї битись. А я поїду тепер кудись-інде. Так ми робили за давніх часів, а гарні місця ще є і тепер.

Я вмію відрізняти хорошу країну від поганої. В Африці багато всілякої звірини, птахів, і мені подобаються тубільці. В Африці добре полювати й ловити рибу. Полювати, вудити, писати, читати книжки й бачити навколишній світ — ось чого мені хотілось. І запам'ятовувати побачене. Усе це я люблю робити сам, хоч мені цікаво і спостерігати збоку й багато чого іншого. А ще я люблю лижі. Тільки тепер ноги в мене вже не ті, та й марнувати час на пошуки гарного снігу, видно, не варто. Тепер скрізь надто багато лижників.

Машина об'їхала вигин річки, перетнула зелену луку, й попереду з'явилось масайське село.

Щойно побачивши нас, масаї висипали за загорожу й оточили машину. Тут були молоді воїни, які нещодавно бігли з нашою машиною наввипередки, були й жінки з дітьми — все село вийшло подивитися на нас. Діти були всі маленькі, а чоловіки й жінки — ніби одного віку. І не було видно жодної старої людини. Масаї зустріли нас як давніх друзів, і ми влаштували для них цілий бенкет. Почастували їх хлібом, що його спершу чоловіки, а за ними й жінки їли з веселим сміхом. Я звелів М'Колі відкрити дві бляшанки з фаршем і одну з пудингом, розподілив усе те на порції й пороздавав масаям. Я чув і читав, буцімто вони харчуються тільки кров'ю худоби, змішаною з молоком, а кров беруть із шийної вени, яку відкривають пострілом із лука майже впритул. Проте масаї їли хліб, консервоване м'ясо та пудинг з превеликим смаком, сміючись і жартуючи. Один із них, височенний і гарний, просив у мене щось не зрозумілою мені мовою, тоді до його прохання приєдналося ще п'ять чи шість голосів. Видно, вони страшенно чогось хотіли. І тут височенний масай скривив обличчя й видав звук, схожий на вереск недорізаного поросяти. Аж тепер я збагнув, у чому річ, і натис на клаксон. Дітлахи з вереском розбіглися, воїни бралися за животи від сміху, а коли Камау, на загальне прохання, ще й ще натискав на клаксон, я побачив на жіночих обличчях неймовірний захват, справжній екстаз і подумав, що, зачарована клаксоном, будь-яка з них віддала б своє серце Камау.