Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
В’янучи в полум’ї дівочого глуму, бідолашний шляхтич намагався трішки причепуритися після перебування в мішку.
Пригладжував чуб.
Обсмикував на рукавах закавраші.
Поправляв китички на зелених чоботях.
Хоч і без того все лишилось на нім охайне і непожмакане, і він увесь був приємний та гарненький, і такою лагідною посмішкою осяялось раптом його зніяковіле обличчя, що дівчатка враз принишкли, начебто вчинили щось недобре супроти такого хорошого чоловічка.
Тиша запанувала у владичому саду.
Від тієї тиші й прокинувся Козак Мамай, що спав десь там, за кущиком.
Саме від тієї тиші й прокинувся, а не від гомону, від галасу, від сміху.
Козак Мамай прокинувся від тиші, бо за все своє ратне життя він звик до гамору та гуркоту боїв, а тиша завжди будила в ньому тривогу й позбавляла сну.
Лежачи за кущиком, під старою вишнею, Мамай розплющився, і перше, що він побачив трохи віддалік, були очі дівчини, тої самої, про яку він мріяв та й мріяв багато літ, очі гончарівни Лукії.
Не вірячи своєму зорові, бо дівка ж була в козацькому вбранні, Мамай так і лишився лежати, скам’янівши й спалахнувши заразом: він же нікого в світі не любив, тільки оцю сердиту гончарівну, та й не боявся ж нікогісінько, тільки її, — і Козак наш за найкоротшу мить відчув себе розпеченою й розжареною каменюкою, що її (запарюючи діжку для солоних огірків) молодиці вкидають у воду. Козакові здалося, буцім аж пара встала над ним, бо погляд Лукії, його коханої, його сонечка палющого, був лютий-прелютий, і чого тільки в ній не можна було прочитати, бо ж за коротку мить вона тим поглядом сказала все:
«Я побиваюсь тут за тобою, лебедику, ночами не сплю, боліючи про твою долю, бо жити без тебе не можу, а ти… ти навіть звісточки не даси… ти, навіть прибувши до міста, лежиш ось тут, хропеш собі, а про мене й ні гадки!»
І все це, і ще безліч усяких думок та почуттів висловила дівчина одним-єдиним поглядом, що в нім були і радість, і любов, і біль, і докір, і серце з перцем.
«Мамаю? Невже… невже це ти?» — за ту ж коротку мить ласкаво й радісно спитали очі вірної дівки, і тут же, зористі, погасли.
Лукія одвернулась.
Козак Мамай підвівся.
І стояв, не знаючи на котру ступити, ні в сих ні в тих.
— Хто ви є, пане? — чемно спитав єпископ у Оврама Роздобудька.
— Е-е-е-е-е… — так само чемно промекав пан Оврам, бо ж, нічого не пожмакавши в своєму вбранні, він голос у тій халепі таки втратив, хоч не міг на нього здобутися ще й тому, що не знав, як йому слід відповідати і як викручуватись.
Назватися б Оврамом Роздобудьком, зразу все й з’ясувалось би: його ж бо сам владика запросив шукати в Долині запорозькі скарби. Але… з’явитися за таким ділом із мішка? Ні, ні! В кумедному становищі можна й продешевити, — він же ті скарби в котрий раз збирався продати, а для цього були потрібні незалежність, певність, гідність, а не поява з брудного мішка.
Отже, зразу називатись йому не хотілося.
А коли, не назвавшись, якось викрутитись? А через день і зникнути на певний час, якщо справа з тою самовладною панною, з тим чарівним дияволом у плахті…
Як же вчинити зараз?
Але часу на роздуми вже не було.
— Звідки ви прибули до нас? — все добре розуміючи, знову спитав владика.
— Я цього панка десь бачив, — солодко потягнувся, остаточно прокидаючись, Козак Мамай, зиркнувши в той бік, де стояла, відійшовши, пресердита гончарівна Лукія.
— Де ж ти його бачив, пане Мамаю? — спитав отець Мелхиседек.
— По той бік війни, ваше преосвященство: між прибічниками пернатого Однокрила.
— Чого ж вам, пане, треба тут? Ну? — наполягав владика. — Ну?
Аж Оврам знову так само виразно відповів:
— Е-е-е-е-е…
— Розумію, — сказав єпископ.
— Що ж ви розумієте?! — остаточно перелякавшись, нагло заговорив панок.
— У мішок його! — кивнув Мелхиседек племінниці і, побачивши на порозі вітця Зосиму, що стояв там, тримаючи високу, цяцьковану золотом та діамантами й пов’язану шовковим платом архіпастирську патерицю, уздрівши куценького ченчика, котрий мав проводжати владику до вечірньої служби в соборі, Мелхиседек підвівся. І байдужісінько повторив: — У мішок панича!
— І куди ж? — спитала Ярина Подолянка.
— Укинути в річку? — спитала й Лукія.
— Укиньте в льох! Нехай полежить, — втративши до шукайла всякий інтерес, відповів архієрей і заходився поверх вишиваної сорочки надягати чернечу рясу.
— Я ж прибув сюди за вашим… — почав Оврам.