Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Кого це ви тут водите, мосьпане? — спитала дівчина, не дуже ґречно розглядаючи чепуристого Оврама Роздобудька.
— Гостя вельможного.
— Хто ж дозволив водить людей сторонських аж сюди? — спитала і Ярина, а приступивши до пана Оврама, присікалась: — Яке сьогодні в нашім війську гасло?
Шукайло, не знаючи, звісно, умовного слова-перепустки, спантеличено мовчав.
— Пан Оврам прибув на запрошення самого владики, — сердито мовив обозний.
— А куди цього пана владика запрошував? — і Ярина кивнула на город: — Туди? Чи сюди? — і панночка хитнула головою на шанці, вали та гармати.
— Кажіть гасло! — знову причепилась Лукія.
Обозний вибухнув:
— Як ви смієте?
— Смію.
— Пріч! — загорлав обозний. І звелів гайдукам: — Порозганяйте звідси всіх дівок!
Та гайдуки з місця не зрушили.
Не тільки тому, що перед ними стояли не козаки, а дівчата.
А ще й тому насамперед, що всі дівчата, які прийшли сюди з Лукією, були озброєні.
Та й очі в них палали таким завзяттям, що підступити до них було й страшнувато, до тих одчайдушних дівчат.
Особливо до панни Ярини. Заступивши собою подруг, вона вся аж наче світилась, паленіла таким небезпечним вогнем, що заводитися з шаленою панночкою нікому з гайдуків не хотілось, — охоче підступив би до неї ближче хіба Пилип-з-Конопель, та він лише торопів перед нею, витріщався, мов дурнило який, і мовчав.
— Ходімо далі, пане Овраме, — звернувся до шукайла Демид Пампушка-Купа-Стародупський, гостинно пропускаючи гостя вперед.
Аж гончарівна заступила шлях.
— Ні кроку далі, пане! — сердито кинула вона ошелешеному Оврамові.
— Тобі, дівко, чого треба? — лиховісним шепотом спитав обозний.
— Без гасла я його нікуди не пущу. Так мушу!
— А ти що за цяця? — здивувався обозний.
— Мене призначено сьогодні на сотника дівочої сторожі, пане полковий обозний. А тому…
— Тебе?! Призначено на сотника сторожі?
— Дівочої сторожі, пане полковий обозний.
— Чому дівочої?
— Як то чому? — разом заджеркотіли дівчата довкола гончарівни. — В час війни й дівки — люди!
— Не без діла ж тинятись! — стукаючи в піхвах шаблюкою, лементувала якась білява дженджуруха.
— Надівувалися! — репетувала інша.
— Тепер покозакуємо нарешті! — озвалась і панна Подолянка і, підступивши до Пилипа-з-Конопель, торкнулась його руки й тихо спитала по-французькому: — Це ви були тоді в порту, в Голландії?
— Так, це був я.
— Я цього не забуду повік…
— Мушу вам дещо розповісти, панно Кармело.
— Я сьогодні ненароком… чула з вікна вашу розмову з єпископом Мелхиседеком, — тихо промовила вона.
Пилип-з-Конопель, спалахнувши, рвонувся був од неї геть, але спинився.
— Панно, — заникуючись, мовив француз. — Я сказати мушу нове щось. Важливе. Задля вас…
І він, одступивши з нею трохи вбік, коротенько здав їй усю справу.
— Спасибі, — сказала панна Подолянка і простягла французові свою холодну руку. І спитала: — Ви… повертаєтесь… до Франції?
— Я вирішив накласти головою тут.
— Навіщо ж накладати? — сумно посміхнулась панна.
— Мені хотілось би за вас життя віддати, недосяжна дальня зоре, — заговорив Пилип по-українському. — На вас чигає небезпека… страшна, фатальна, непозбутня. Я повинен би коло вас пильнувати. І я благаю: стережіться! Не ходіть необережно: схоплять! Коли не цей, — він кивнув на Оврама, — то інші. Я їх бачив, знаю… — І Філіпп знову чомусь перейшов на французьку, — так, правда, було безпечніше, бо ж французької мови в Мирославі, либонь, ніхто й не знав. — Благаю вас: замкніться дома… до кінця війни.
— Не можу, голубе, — зворушена турботою, сказала Подолянка. — Я все життя була в неволі… по монастирях. А тут… тепер… я мушу воювати.
— Уб’ють… чи покалічать. І я прошу, Кармело…
— Ні, — відказала Ярина. — А ви… вертайтеся в Париж.
— Ніхто ж… — сумно промовив Філіпп. — Ніхто… навіть ви, Подолянко… ніхто не заборонить запорожцеві накласти головою за Вкраїну.
Це прозвучало аж надто по-французькому, високо-хмарно, але такий затамований біль бринів у кожному слові Філіппа, що серце Ярини-Кармели стислося від гострого жалю, бо ж ні слова надії подати не могла вона цьому молодикові, що по її слідах добувся в нашу Долину з Європи.
Уклонившись, Філіпп Сганарель одійшов і став осторонь, а панна Подолянка знову повернулась до своїх галасливих подруг, які ще й досі напосідали на полкового обозного, доводячи, що й дівчата українські можуть стати на війні людьми.