Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— А ти хіба не лицедій? — спитав русявий велет, Іванище-ковалище.

— Бог милував, — поважно й без тіні посмішки одвітував статечний парубок.

— Ми — ковалі, — потвердила й матінка. — А на роботу в вашім городі чужих та прийшлих не беруть.

— Та хіба ж ви чужі? — здивовано спитала Анна.

— Вже наче й свої, — погодився Михайлик.

— Ми ж тут не перший день, — сказала й неня.

— Тебе все місто вже знає, — знизав плечима й прездоровий Іванище.

— То приймете? — спитав селюк.

— А чого ж тобі йти в ковалі?

— Як то чого? — зачудувався Михайлик.

— Ти ж розбагатів сьогодні.

— Трішки.

— Шматок хліба маєш?

— За роботою скучив.

— Так дуже?

— Аж руки горять!

— Що ж ти вмієш?

— Дайте-но молот!

— Вибирай…

Схопивши найбільший, Михайлик уже й розмахався ним, уже й по голому ковадлу постукував, поки грілося в горні залізо, не міг від нетерплячки й на місці встояти, коли до них із матінкою підступила ковалиха Анна:

— Обідали сьогодні?

— Обідали, — закопиливши губу, відповіла Явдоха.

— Звісно ж, обідали! — хоч-не-хоч, а підтримав горду свою матінку синок.

— Розбагатіли ж трішки, — додала, пишаючись, ненька!

— А ми оце зібрались підвечіркувати, — вклонилась Анна. — То, може б, ви — з нами? Пора ж таки!

— Ми… — почала була вперта матуся, аж Михайлик, нарешті, не витримав і хутенько погодився:

— Спасибі… пора вже, мабуть. Правда ж, мамо, пора?

Та й боязко поглянув на розгнівану в своїй бідняцькій гордості неньку.

— Що ж, синку, коли люди просять… — Явдоха також вимушено вклонилась хазяйці.

Поклавши молот, Михайлик попросив умитись. З кухлика на руки зливав йому чи не десяток дрібної, мов кукіль, ковалевої дітвори, і малеча, раптово чомусь прихилившись душею до прездорового хлопця, вже й сварилась між собою за право тримати кухля, за змогу подати рушника, а мама їхня, чепурненька й гарна Анна, білява, аж трохи руденька, хороша, як вогонь, погримувала на дітей, і Михайликові здавалося раз по раз, буцім стає малюків більше та більше, — він навіть намагався ту малечу перелічити, але від цілоденної втоми щоразу збивався, і виходило в нього то одинадцять, то дванадцять, то тринадцять, бо йому від пахощів їжі вже паморочилося в голові.

Дітвора майже й не їла нічого в той підвечірок, бо дивилася й дивувалася, як же й здорово їсть новий ковальчук, оцей самий Михайлик.

Їв хлопець швидко, в смак, складаючи добру ціну куховарському хистові привітної господині.

Подякувавши Богові й хазяйці, він нарешті перехрестився і знову поспішив до кузні, де вже вмліло в горні залізо, щоб мерщій узятись до роботи.

Але… до кузні хлопець не дійшов.

Він спинився на мить біля берізки білокорої, помацав задля чогось її стовбур, помацав ще раз, провів рукою трохи вище, обняв тую берізоньку, прихилився до неї щокою, до її кори, яка нагадує на дотик тіло людини, прихилився і раптом… заснув.

Стоячи.

Сп’янівши від усього, що довелось пережити за цей багатий день.