Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Мені пора до церкви, — одвернувся, одягаючись, єпископ. — Допитаємо вас, таємничий пане, потім.
Взявши патерицю, єпископ рушив по саду в покої, а пан Оврам, проводжаючи його безнадійним поглядом, побачив біля паркана Купу-Стародупського.
— Пане Пампушко! — звомпив бідолашний шукач скарбів. — Чого ж ви мовчите?
— Жду, — відповів обозний, ображено блимнувши на владику, який, маючи намір зайти на хвильку до своєї господи, саме наближався до пана обозного.
— Ждете, поки мене повісять?! — скрикнув пан Оврам Роздобудько.
— Я жду, владико, — почав пан Купа, заступаючи архієреєві шлях, — коли ж у мене бодай що-небудь спитають? — І пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, скривджено випнувши пузце, закліпав до владики білими щетинкуватими віями, як ображений на неуважного скотаря товстенний кабанюга.
— Про що саме спитають, пане полковий обозний? — спинився біля порога архієрей.
— Та що ж воно в нас діється?! — аж наче заспівав пан Купа. — Наряджають репану дівку старшинувати в міській охороні, а полковий обозний про те й не зна! І раптом якесь дівчище хапає вельможного пана гостя, котрого ви ж самі, владико, до Мирослава й запросили…
— Я, кажете, запросив цього шляхтича? То, може, це…
— Оврам Роздобудько, — вклонився шукач скарбів.
— Чому ж не призналися зразу? — спитав єпископ.
— На мене так напалися ваші дівки, що я, владико…
— Сторопів? — посміхнувся Козак Мамай.
— Авжеж! Вас ніколи не кидали в мішок?.. Отож! А як шукач скарбів, я можу вам певно сказати…
— Про скарби побалакаєте з паном Мамаєм, — мовив єпископ і знову рушив до входу в будинок, бо вже дзвонилося в соборі.
Проходячи повз кущ калини, що ріс біля дверей, владика зірвав білу китицю і вдихнув її гіркий дух.
Про калину пісня линула та й линула над Мирославом, виникаючи то тут, то там…
Ось вона, ось… Чуєте?
Хвиля за хвилею злітала ця пісня, колишучи по всьому городу й по всій Долині білопінні калинові гілки…
Та й справді, така була то пісня, що все довкола розцвітало від неї.
Все розцвітало, золотіючи від заходового сонця.
Розцвітали насамперед рум’янці на дівочих щоках, а від них наче світилося все кругом, бо в рум’янці така сила, що всі квіти погасила.
От які були в ті часи рум’янці!
От яка бриніла там чудова пісня про калину!
Зірвану гілочку владика приніс до соборного храму, заквітчаного, як і належить у клечальну суботу, і всю вечерню з особливим піднесенням правив сам, не давши того попові, настоятелеві собору, вітцеві Варламу Лобанівському, сам читав світильничі молитви (коли каганці в храмі затеплюють, молячи Господа, котрий живе в світлі неприступному) і з нетерпінням чекав початку співання псалмів, коли мав востаннє сьогодні забриніти в Мирославі голос Омелька Глека, який цієї ночі мусив рушити в далеку путь, на Московщину, про що знало вже всеньке місто, бо воєнних таємниць необачні мирославці не берегли.
Послухати Омелька зібралося стільки мирян, що їх ніколи таку силу не побачиш на вечерні, бо ж замалим не ціле місто, всі, хто вільний був на ту часину від служіння війні, прийшли прощатися з улюбленцем.
Коли Омелько, ставши на криласі, заспівав разом з іншими співаками псалом сто тридцять дев’ятий: «Визволи мене, Господи, від лихих людей! Від чоловіка насильного заступи мене! Котрі злобу в серці замишляють, щодня до бою збираються. Гострять язик свій, як у змія… Нехай посиплеться на них горюче угля! Нехай Бог кине їх в огонь, у вир, щоб не спаслися! Я знаю, що явить Господь правосуддя пригнобленим, справедливість бідним…» — і ці облудні слова церкви про неіснуючу справедливість бідним, і благання про те, щоб чоловіка насильного злоба у пропасть загнала, все це будило відгомін у душах молящих, бо ж була круг міста війна, бо ж насильством повнилось життя цих простих людей, бо ж мусив оцей парубок, що саме співав на криласі сто тридцять дев’ятий псалом зелених свят, мусив нині рушати задля блага вітчизни в далеку дорогу, тяжку й небезпечну, і миряни, той псалом слухаючи, тими ж таки словами за співака молилися, за улюбленця города Мирослава: «Сохрани мене, Господи, від рук беззаконного, від людей насильних заступи мене од тих, котрі задумали спинити кроки мої…» — і добрі люди, благаючи в Бога щастя-долі Омелькові, що співав оце тут, може, востаннє, мирославці вже й плакали ревно, та й сам владика не міг стримати рясної сльози.