Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Ми вчимося рубати й стріляти, — сердито пирскаючи, говорила Лукія.
— Показилися! — буркнув обозний. — А хто ж варитиме борщі вояцтву?
— Наші мами, — відповіли дівчата.
— Хто ж козакам пратиме штани та сорочки?
— Пан сотник Хівря! — зареготавши, відповіли язикаті дівчата.
— А хто ж парубків милуватиме? — ворухнувши вусом, спитав старий гончар.
— Ми! — одностайно відповіли анахтемські дівулі.
— Розпусниці! — не сприймаючи жарту, розгнівався пан обозний і обернувся до гостя: — Ходім, пане Овраме!
— Цур! — так причепливо гукнула Подолянка, зоря-зоряниця, красная дівиця, аж пан Оврам, справний кавалір, навіть у прикру хвилину не міг не звернути уваги на чорні вогнисті очі цієї меткої білявки і мерщій поспитав у Пампушки:
— Хто це?
— Небога єпископа.
— Оце така?! — стиха ахнув Оврам, аж мурашки по спині забігали, та не тільки від її краси, а що стало моторошно: не дай боже з такою дівкою заходити до суперечки, а йому ж малося (з кількома вірними людьми) завтра її викрасти. Шукайлові аж у ногах і руках засудомило, і він потяг пана обозного за рукав, щоб якось нарешті звідси вибратись геть, коли раптом сотник міської охорони, гончарівна Лукія, кивнувши дівчатам, звеліла:
— Візьміть!
І не встиг пан обозний гримнути на скажених дівчат, не вспів бідолашний чепурун отямитись, як на нього накинула дівоча сторожа прездоровий і претовстий мішок (чи не позичений, бува, Лукією в її братика, в лицедія Прудивуса, отой самий, що в нім кумедіянти тримали на виставі панну Смерть?), — і хуткі та спритні дівочі пальці вже й зав’язали мішок побіля самих ніг, що з міха лише й стирчали зелені сап’янці.
— Пустіть його, дівчатонька! — зарепетував обозний.
Але дівчатонька, виконуючи рóзказ пресердитої гончарівни, що стала над ними сотником, ніби й не чули Купиного крику, — ні вухом не вели.
Та й пан Роздобудько марно лементував, пручався та чхав у не дуже й чистому мішку.
Дівчата, всім гуртом схопивши за кінці прездоровий і важкий мішок, уже несли його бігцем кудись до середмістя, чи не до господи самого владики-полковника, превелебного вітця Мелхиседека.
— Йолопи! — гарикнув Купа на боягузливих гайдуків, бо тії так сторопіли перед навальним наскоком шалених дівчат, що не спромоглися ж порятувати важного шляхтича в біді, — вилаявся пан обозний іще якось там та й подався чимдуж навздогін за дівчатами.
— Кого це ви прицупили? — спитав у захеканих дівчаточок владика.
— Чужого шляхтича, пане полковнику, — браво відрікла Лукія, разом з дівчатами кладучи йому до ніг незручну-таки ношу, яка в мішку пручалась, тіпалась і верещала дзвінко й тоненько, мов недорізана льоха.
— Що ж воно за шляхтич? — спитав полковник голосно, щоб той у мішку почув, і підморгнув Ярині.
— Хто ж його зна, — в тон йому відмовила Ярина. — Гарненький такий, охайненький, ґречний…
— А ви самі — не дуже й ґречні, — посміхнувся єпископ. — За що ж ви його ось так?
І дівчатка, як і водиться в їхньої голосної породи, загомоніли всі разом:
— Никав де не слід.
— Принюхувався.
— А гасла сьогоднішнього…
— Гасла й не знав!
— А цитьте-но! — покрикнула гончарівна. — От не люблю ж дівоцьких штук! Не всі зразу! — і, звернувшись до владики, спитала: — Що з ним робити, пане полковнику?
— Розв’яжіть-но! — звелів єпископ.
Дівчата миттю розв’язали лантух, але пан Роздобудько не міг із нього видобутися, бо стирчав же ногами вперед, — і дівчата, взявшись до міха, гуртом витрусили пана Оврама на землю.
Все це було так смішно, аж Ярина не витримала, засміялась, мов бубонці розсипала по архієрейському саду, а за нею захихотіли, зареготали, заіржали й дівчата, і так заіржали, що й не приведи боже, щоб ось так із вас коли-небудь наші дівчата кпили, бо ж від того сміху аж квіти в саду полягли на траву, аж дерева захитали тонким верховіттям, аж фіранки шовкові на прочинених вікнах владичиного дому повтягало всередину, як вітром-протягом, — аж мороз поза шкурою пройшов у пана Роздобудька, бо ж гуртовий сміх схожий був гуком своїм і на дзвіночки срібні, і на дзенькіт бандури, і на дзюрчання струмочка, і на віслячий рев, і на скрегіт ножа об макітру, і на гамір сорок, еж він був, той сміх дівочий, заразом і в’їдливий, і лоскотливий, і лукавий, і солодкий, і колючий, і задерикуватий, бо ж він, той сміх дівоцький, і розкочувався там, і бринів, і бризкав, і захлинався від своєї ж молодої сили, бо ж там сміялись багато різних дівчат, не тільки молодих янголят, а й молоденьких відьом і чортиць, як те й буває здебільшого…